Жорж Санд - Консуело

важкий настрій, усяка тривала замисленість наштовхували її на думку про Альберта. Відразу їй пригадався один вечір, коли він, почувши, як каноніса у своїй молитві голосно звертається до святого Непомука, покровителя доброго імені, зауважив: «Добре вам, тітонько, молитися йому, коли ви із властивою вам обережністю забезпечили зразковим життям своє добре ім'я, але мені не раз доводилося чути, як заплямовані пороками душі благали чудодійної допомоги цього святого лише для того, щоб сховати від людей свої беззаконня. Ось так ваші релігійні обряди настільки ж часто служать прикриттям грубого лицемірства, як і захистом безвинності». У цю мить Консуело здалося, що у вечірньому вітерці й у похмурому ремстві хвиль Влтави вона чує голос Альберта. Консуело подумала: що сказав би про неї Альберт, якби побачив її зараз розпростертою перед цією католицькою статуєю; мабуть, він визнав би її аморальною. І вона, немов злякавшись, підвелася з колін. Саме в цей момент Порпора сказав їй:

— Ну, сідаймо в карету, усе в порядку.

Вона пішла за ним і збиралася вже сісти в екіпаж, коли громіздкий вершник, що сидів на ще більш громіздкому коні, раптом зупинився, спішився і, підійшовши до Консуело, почав розглядати її з незворушною цікавістю, що здалася їй досить зухвалою.

— Що вам потрібно, пане? — сказав Порпора, відсторонюючи його. — На дам так не дивляться. Може, це й заведено в Празі, але я не маю наміру підкорятися вашому звичаю.

Товстун, укутаний у хутра, вивільнивши підборіддя й продовжуючи тримати коня за вуздечку, відповів Порпорі по-чеському, не помічаючи, що той зовсім його не розуміє. Але Консуело, вражена голосом вершника, нахилилася, щоб при світлі місяця розглянути риси його обличчя, і раптом, кинувшись між ним і Порпорою, вигукнула:

— Чи це ви, пане бароне фон Рудольштадт?!

— Так, це я, синьйоро, — відповів барон Фрідріх, — я, брат Християна й дядько Альберта. Я і є. А це дійсно ви! — мовив він, важко зітхаючи.

Консуело була вражена його сумним виглядом і холодністю, виявленою при зустрічі з нею. Він, що завжди так люб'язно обходився з нею, не поцілував їй руки й навіть не подумав доторкнутися до своєї хутряної шапки, щоб привітати її, а задовольнився тільки тим, що, дивлячись на неї з розгубленим виглядом, усе повторював:

— Так, це ви, дійсно ви.

— Розповідайте ж, що відбувається в замку Велетнів? — із хвилюванням запитала Консуело.

— Розповім, синьйоро, чекаю не дочекаюся про все розповісти вам.

— Так говоріть же, пане бароне! Розповідайте мені про графа Християна, про пані канонісу, про…

— Так, так, зараз розповім, — відповів Фрідріх, гублячись усе більше й більше й начебто зовсім очманівши.

— А граф Альберт? — знову запитала Консуело, перелякана його поводженням і розгубленим виглядом.

— Так! Так! Альберт… на жаль! Так! — бурмотів барон. — Зараз розповім вам про нього…

Але він так нічого й не сказав і, незважаючи на розпитування дівчини, залишався майже настільки ж німим, як статуя Непомука.

Порпора починав втрачати терпіння: маестро промерз і жадав скоріше дістатися гарного притулку, до того ж він був дуже розсерджений цією зустріччю, що могла справити сильне враження на Консуело.

— Пане бароне, — звернувся він до нього, — завтра ми засвідчимо вам свою повагу, а тепер дозвольте нам вирушити повечеряти й зігрітися… Ми маємо потребу в цьому більше, ніж у вітаннях, — додав старий крізь зуби, влазячи в карету, куди він уже вштовхнув Консуело проти її волі.

— Але, друже мій, — мовила вона, хвилюючись, — дайте мені дізнатися…

— Дайте мені спокій! — грубо перебив він її. — Цей чоловік — ідіот, якщо тільки він не п'яний як чіп, і, якби ми провели на мосту хоч цілу ніч, він не був би здатний виректи жодного розумного слова.

Консуело була в страшній тривозі.

— Ви безжалісні, — сказала вона маестро в той час, як карета з'їжджала з мосту в старе місто. — Ще мить, і я довідалася б те, що цікавить мене найбільше на світі…

— Он як! Виходить, усе як і раніше? — сердито мовив Порпора. — Цей Альберт так і буде вічно стирчати в тебе в голові?

Гарненьку, нема чого казати, роздобула б ти сімейку — таку веселеньку, таку виховану, судячи із цього дурила, у якого шапка, очевидно, приклеєна до голови, тому що він, побачивши тебе, навіть не удостоїв тебе честі підняти її.

— Це та сама родина, про яку ви ще недавно були такої високої думки, що відправили мене туди, як у рятівну гавань, наказуючи якнайбільше поважати й любити всіх її членів.

— Що стосується останньої частини мого наказу, ти, як я бачу, навіть занадто добре його виконала…

Консуело збиралася було заперечити, але заспокоїлася, помітивши барона Фрідріха, що їхав верхи поряд із каретою: він, очевидно, вирішив супроводжувати їх. Коли вона виходила з карети, старий барон стояв біля підніжки; простягаючи їй руку, барон люб'язно просив її прийняти його гостинність, тому що він наказав машталіру везти їх не на постоялий двір, а до себе додому. Даремно намагався Порпора відмовитися від цієї честі, — барон наполягав, а Консуело, що згоряла від нетерплячки з'ясувати свої тривожні побоювання, поспішила погодитися й увійти з хазяшом до зали, де їх чекав гаряче натоплений камін і гарна вечеря.

— Як бачите, синьйоро, — звернувся до неї барон, указуючи на три прибори, — я розраховував вас зустріти.

— Це дуже дивує мене, — відповіла Консуело, — ми нікому не повідомляли про наш приїзд, та й самі два дні тому думали бути тут не раніше ніж післязавтра.

— Все це дивує мене не менше, ніж вас, — похмуро промовив барон.

— А баронеса Амалія? — запитала Консуело: їй було ніяково, що вона дотепер не подумала про свою колишню ученицю.

Обличчя барона захмарилося, і його рум'яні щоки, що трохи посиніли від холоду, стали раптом такими блідими, що Консуело жахнулась. Але він досить спокійно відповів:

— Дочка моя в Саксонії, у нашої родички. Вона дуже шкодуватиме, що не бачила вас.

— А інші члени вашої родини, пане бароне, — продовжувала запитувати Консуело, — не могла б я довідатися…

— Так, ви про все довідаєтеся… — перебив її Фрідріх. — Про все довідаєтеся… Їжте, синьйоро, ви, напевно, голодні.

— Я не в змозі їсти, аж поки ви заспокоїте мене. Пане бароне, заради бога, скажіть мені, чи не оплакуєте ви втрату кого-небудь із близьких?

— Ніхто не вмер, — відповів барон таким сумовитим тоном, немов повідомляв її про те, що вимер весь їхній рід.

І він заходився розрізати м'ясо з такою ж повільною врочистістю, з якою проробляв це в замку Велетнів. У Консуело не вистачало більше мужності задавати йому запитання. Вечеря здалась їй смертельно довгою.