Жорж Санд - Консуело

Порпора, скоріше голодний, аніж стривожений, силкувався підтримувати розмову з господарем будинку, а той намагався відповідати йому так само люб'язно й навіть розпитував про його справи та плани. Але це, мабуть, було не під силу баронові. Він раз у раз відповідав невлад або знову запитував про те, на що тільки-но дістав відповідь. Він усе нарізав собі величезні шматки, доверху наповнюючи свою тарілку й склянку, але робив це тільки за звичкою. Він не їв і не пив; упустивши виделку на підлогу й утупившись у скатертину, він немов перебував у неймовірній знемозі. Консуело, що спостерігала за ним, прекрасно бачила, що він не п'яний. Вона запитувала себе: що могло викликати цю раптову розслабленість? Нещастя, хвороба чи старість? Нарешті, після двох годин такого катування, барон, бачачи, що вечеря закінчена, зробив знак служникам вийти, а сам, із розгубленим виглядом порившись у кишенях, після тривалих пошуків витяг нарешті роздрукований лист і подав його Консуело. Він був од каноніси, вона писала:

«Ми загинули, брате! Більше немає ніякої надії. Лікар Сюпервіль[313] нарешті приїхав з Байрейта. Кілька днів він щадив нас, а потім оголосив мені, що потрібно впорядкувати сімейні справи, тому що, можливо, через тиждень Альберта вже не буде серед живих. Християн, якому я не зважилася повідомити цей вирок, іще сподівається, хоча й слабко; він зовсім занепав духом, і це сповнює мене жахом: я далеко не впевнена, що смерть племінника — єдиний удар, який загрожує мені. Фрідріху, ми загинули! Чи переживемо ми вдвох такі нещастя? Щодо себе я нічого не можу сказати. Нехай буде воля Божа, але я не відчуваю в собі сили встояти перед таким ударом. Приїдьте, братику, і постарайтеся привезти нам трохи бадьорості, якщо вона ще збереглася у Вас після Вашого власного горя — горя, що ми його вважаємо своїм і що довершує нещастя нашої мовби проклятої родини. Які ж ми вчинили злочини, чим заслужили таку кару? Крий Боже мене втратити віру й покірність волі його, але, справді ж, бувають хвилини, коли я кажу собі: «Це вже занадто!» Приїдьте ж, братику, ми чекаємо Вас, Ви нам потрібні. І проте не залишайте Праги до одинадцятого. У мене до Вас дивне доручення. Мені здається, що, піддаючись цьому, я божеволію. Але я вже перестала розуміти, що в нас діється, і сліпо підкоряюся вимогам Альберта. Одинадцятого числа о сьомій годині вечора будьте на Празькому мосту біля підніжжя статуї. Зупиніть першу карету, що проїжджатиме, й особу, що Ви її побачите в ній, везіть до себе, і, якщо ця особа зможе того ж вечора виїхати до замку Велетнів, Альберта, можливо, ще буде врятовано. У всякому разі він запевняє, що йому знову відкриється вічне життя. Я не знаю, що він під цим має на увазі. Але його одкровення протягом цього тижня щодо найбільш непередбачених для нас усіх подій збулися таким незбагненним чином, що я більше не можу сумніватись: у нього або дар пророка, або він ясновидющий. Нині ввечері Альберт покликав мене і своїм згаслим голосом, який тепер можна скоріше вгадувати, ніж чути, доручив мені передати Вам те, що я точно відтворила тут. Будьте ж одинадцятого числа о сьомій годині біля підніжжя статуї, і хоч ким би виявилася особа, яку Ви знайдете в кареті, якомога швидше везіть її сюди».

Прочитавши листа, Консуело стала не менш блідою, ніж барон, раптово підхопилася, але негайно ж знову впала на стілець і кілька хвилин просиділа не ворушачись, безпомічно опустивши руки і зціпивши зуби. Незабаром, одначе, сили повернулися до неї, і вона сказала баронові, що знову впав у якесь заціпеніння:

— Пане бароне, готова ваша карета? Що стосується мене, то я готова, їдьмо!

Барон машинально підвівся й вийшов. У нього вистачило сил заздалегідь про все подумати: карету було приготовлено, коні чекали у дворі, але сам він уже скоріше був схожим на автомат і, коли б не Консуело, не подумав би про від'їзд.

Заледве барон вийшов із кімнати, як Порпора схопив листа і швидко пробіг його. У свою чергу він теж зблід, не зміг вимовити ні слова й у важкому, пригніченому стані почав походжати перед каміном. Маестро мав підстави дорікати собі в тому, що сталося. Щоправда, він цього не передбачав, але тепер говорив собі, що мусив би передбачити. Він терзався докорами сумління, охоплений жахом, здивований дивною силою передбачення, що відкрила хворому спосіб знову побачити Консуело, він думав, що йому сниться дивний і страшний сон…

Але позаяк у деяких відношеннях він був надзвичайно обачливий і впертий, то незабаром почав обмірковувати, чи можливо здійснити щойно прийняте Консуело раптове рішення і які будуть його наслідки. Старий страшенно розхвилювався. Почав бити себе по чолу, стукав підборами, хрускав усіма суглобами пальців, обчислював, обмірковував і нарешті, озброївшись мужністю й зневажаючи можливістю спалаху з боку Консуело, сказав своїй учениці, струснувши її, щоб змусити отямитися:

— Ти хочеш їхати туди — згоден, але я іду з тобою. Ти бажаєш бачити Альберта; можливо, ти врятуєш його, але відступати немислимо, і ми вирушимо до Берліна. У нашому розпорядженні всього два дні. Ми розраховували провести їх у Дрездені, а тепер відпочивати там не доведеться. Нам треба бути біля прусського кордону вісімнадцятого, інакше ми порушимо договір. Театр відкривається двадцять п'ятого. Якщо тебе не виявиться в цей час на місці, я змушений буду сплатити значну неустойку. У мене немає й половини потрібної суми, а в Пруссії того, хто не платить, кидають до в'язниці. А коли потрапляєш туди — про тебе забувають, залишають на десять-дванадцять років: умирай там від горя або старості, як тобі заманеться. Ось що чекає на мене, якщо ти забудеш, що із замку Велетнів треба виїхати чотирнадцятого, не пізніше п'ятої години ранку.

— Будьте спокійні, маестро, — рішучим тоном відповіла Консуело, — я вже думала про все це. Тільки не засмучуйте мене в замку Велетнів, — от усе, про що я вас прошу. Ми виїдемо звідти чотирнадцятого о п'ятій годині ранку.

— Заприсягнися!

— Присягаюся, — відповіла вона, нетерпляче знизуючи плечима. — Позаяк питання йде про вашу волю й життя, не розумію, навіщо вам потрібна моя обітниця.

Барон повернувся в цю хвилину в супроводі старого, вірного й розумного служника, що закутав його в шубу, мовби дитину, і відвів у карету. Вони швидко дісталися Берауна й на світанку були вже в Пильзені.

Розділ 104

Шлях від Пильзена до Тусти, хоч як поспішали вони, забрав у них багато часу,