Жорж Санд - Консуело

Консуело подивилася й легко розібрала напис, який розкрив їй таємницю всієї цієї комедії:

«Хай живе Фрідріх Великий!»

— Ах! Пане графе! — вигукнула вона з тривогою. — Небезпечно такій особі подорожувати таким чином, та, мабуть, іще небезпечніше приймати її в себе!

— Я вас не розумію, — сказав граф, — ми живемо в мирний час. Нікому тепер не спало на думку заподіяти їй найменше зло, і вже ніхто не визнав би непатріотичним зробити такому гостеві шанобливий прийом.

Консуело поринула у свої думи. Ґодіц вивів її з цього стану, сказавши, що в нього до неї уклінне прохання. Він боїться зловживати її добротою, але це така важлива справа, що він усе-таки вимушений зважитися завдати клопоту їй. Після багатьох просторікувань він нарешті проговорив із таємничим і серйозним виглядом:

— Справа от у чому: не погодилися б ви взяти на себе роль примари?

— Якої примари? — запитала Консуело, всі думки якої були зайняті винятково Фрідріхом і подіями того вечора.

— Примари, яка приходить під час десерту за маркграфинею та її гістьми, щоб провести їх галереєю пекла до театральної зали, де їх мають зустріти олімпійські боги. Венера на сцені з'являється не відразу, і ви мали б час скинути за лаштунками саван примари, під яким на вас буде надіте чудове вбрання матері амурів — із рожевого атласу з маленькими фіжмами, із срібними бантами й золотим позументом; волосся не напудрене, прикрашене перлами, пір'ям і трояндами, — туалет дуже скромний і винятковий за вишуканістю. Побачите самі! Ну що, згодні ви зображувати примару? Адже тут треба виступати з великою гідністю, а жодна з моїх боязких акторок не зважилась би сказати її високості: «Ідіть за мною». Слова ці дуже нелегко вимовити; і я вирішив, що тільки акторка великого таланту може виявитися тут на висоті. Що ви думаєте про це?

— Слова чудові, і я з величезним задоволенням беру на себе роль примари, — сміючись, відповіла Консуело.

— Та ви просто ангел! Справжній ангел! — вигукнув граф, цілуючи їй руку.

Та ба! Настільки довгоочікуваний день, свято, блискуче свято, мрія, що її плекав граф протягом цілої зими і яка змусила його зробити для її здійснення кілька подорожей до Моравії, — усе це мусило розвіятись як дим, так само як і сувора, похмура помста Карла… Наступного дня до полудня все було готове. Росвальдці були у всеозброєнні; німфи, генії, дикуни, карлики, велетні, мандарини, примари, тремтячи від холоду, чекали, кожне на своєму місці, моменту, щоб почати діяти. Гірська дорога була очищена від снігу й посилана мохом і фіалками. Численні гості, що з'їхались із сусідніх замків і навіть із досить віддалених міст, становили гідний почет господареві замку, як раптом, на жаль, неждана, немов громовий удар, звістка відразу все перевернула! Гонець, який прискакав щодуху, повідомив: «Карета маркграфині перекинулася в рів, її високість при цьому ушкодила собі два ребра й змушена зупинитися в Ольмюці, куди її високість і просить графа приїхати за нею». Юрба розсіялася. Граф у супроводі Карла, що вже встиг отямитися, підхопився на кращого свого коня й помчав, сказавши попередньо кілька слів дворецькому. «Забави», «струмки», «годинники», «ріки» знову взули свої хутряні чоботи, одягли сукняні каптани й вирушили на роботи по господарству, впереміж із «китайцями», «піратами», «друїдами» і «людожерами». Гості сіли в екіпажі, й карету, в якій приїхав Порпора зі своєю ученицею, знову було надано в їхнє розпорядження. Дворецький, згідно з отриманим наказом, вручив їм домовлену суму й наполіг, аби вони її прийняли, хоча вона й була зароблена ними тільки наполовину. Того ж дня вони рушили празькою дорогою. Професор був у захваті від того, що позбувся різноплемінної музики й багатомовних кантат хазяїна замку, а Консуело, поглядаючи в бік Сілезії, журилася, що, їдучи в протилежний бік од ґлацського в'язня[306], не має ні найменшої надії полегшити його важку долю.

Того ж дня барон фон Кройц, переночувавши в селі неподалік од моравського кордону, вирушив звідти ранком у великій дорожній кареті в супроводі своїх пажів, які їхали верхи, і почтового екіпажа, в якому перебував його чиновник і «скринька»[307]; наближаючись до міста Нейса, він вступив у розмову зі своїм офіцером, або, вірніше сказати, ад'ютантом, бароном фон Будденброком[308]. Слід зауважити, що, незадоволений безтактністю, виявленою офіцером напередодні, барон уперше із часу від'їзду з Росвальда заговорив з ним.

— А що це була за ілюмінація? — почав він. — Я здалеку помітив її над пагорбом, біля підніжжя якого ми мали б проїжджати, обгинаючи парк цього графа Ґодіца.

— Ваша величносте, — відповів, тремтячи, Будденброк, — я не помітив ілюмінації.

— Даремно! Людина, що супроводжує мене, мусить усе бачити.

— Ваша величність має пробачити мені, беручи до уваги сум'яття, в яке кинув мене намір цього лиходія…

— Ви нічого не розумієте! Ця людина — фанатик, нещасний католицький святенник, озлоблений проповідями, в яких чеські священики паплюжили мене під час війни; до крайнощів довело його якесь, очевидно, особисте горе. Імовірно, це селянин, схоплений для моєї армії, один із тих дезертирів, яких ми іноді виловлювали, незважаючи на вжиті ними застережні заходи…

— Ваша величносте, можете бути певні, що завтра ж цей лиходій буде знову схоплений.

— Ви вже віддали наказ, щоб його викрали в графа Ґодіца?

— Поки ще ні, ваша величносте, але тільки-но приїду до Нейса, зараз же пошлю за ним чотирьох людей, дуже спритних і дуже рішучих…

— Забороняю вам це; навпаки, зберіть відомості про нього, і якщо дійсно його родина стала жертвою війни, як це можна було зрозуміти з його недоладних слів, то ви подбаєте про видачу йому тисячі талерів і повідомите сілезьких вербувальників, аби ті назавжди дали йому спокій. Чуєте? Його звуть Карлом, він дуже високого зросту, чех, у служінні в графа Ґодіца. Всіх цих даних цілком досить, аби легко розшукати його, дізнатися його прізвище та його становище.

— Наказ вашої величності буде виконано.

— Сподіваюся! А якої ви думки про цього професора музики?

— Маестро Порпору? На мене він справив враження дурня, людини самовпевненої, з дуже неприємним характером.

— А я вам кажу, що це людина видатна в галузі мистецтва, надзвичайно розумна й обдарована забавною іронією. Коли він досягне разом зі своєю ученицею прусського кордону, ви вишлете йому гарний екіпаж.

— Слухаюсь, ваша величносте.

— І нехай він сяде в нього сам. Ви чуєте? Сам! І це має бути запропоновано йому дуже шанобливо.

— Слухаюсь, ваша величносте.

— А далі…

— А далі ваша величність хоче, щоб його доставили в Берлін?

— Ви сьогодні просто