Жорж Санд - Консуело

за принесену тобою святотатську обітницю на могилі твоєї дружини, допустив, аби диявол обплутав тебе своїми тенетами. Ти підла, невдячна людина! От що я скажу тобі: ти не думаєш про те, що твій хазяїн, граф Ґодіц, що обсипав тебе благодіяннями, такий чесний, такий добрий, такий ласкавий до тебе, буде обвинувачений за твій злочин і поплатиться за нього головою. Сховайся в якому-небудь підвалі, бо ти не достойний дивитися на світ Божий, Карле. Наклади на себе покаяння за те, що в тебе могла з'явитися така думка! Знаєш, я бачу в цю хвилину біля тебе твою дружину. Вона плаче й намагається стримати твого ангела-хранителя, готового поступитися тобою духу зла…

— Дружино! Дружино! — закричав розгублений, переможений Карл. — Я не бачу її! Дружино! Якщо ти тут, скажи мені слово, зроби так, аби ще раз я міг побачити тебе, а там — умерти!..

— Бачити її ти не можеш: у серці твоєму — злочин, в очах — ніч. Стань на коліна, Карле! Ти можеш іще спокутувати свій гріх! Дай мені рушницю, що оскверняє твої руки, і молися!

Із цими словами Консуело взяла карабін, відданий їй без усякого опору, і поспішила забрати його подалі від Карла, поки той у сльозах опускався на коліна. Потім вона пішла з тераси, щоб скоріше заховати куди-небудь зброю. Вона почувалася зовсім розбитою: їй коштувало великих зусиль опанувати уяву цього фанатика, викликавши в ньому примари, які мали над ним таку владу. Кожна хвилина була дорога; тут уже було не до прищеплення йому більш гуманної та освіченої філософії. Вона говорила все, що спадало їй на думку, натхнена якоюсь симпатією до несамовитого стану нещасного чоловіка, якого вона хотіла будь-що-будь урятувати від божевільного вчинку. Удавано сварячи Карла, вона в той же час жаліла його, бачачи його хибну точку зору, якої він не в змозі був побороти.

Консуело квапилася сховати нещасний карабін і зараз же повернутися до Карла, щоб затримати його на терасі, аж поки пруссаки від'їдуть подалі. Відчиняючи маленькі двері, що вели із тераси до коридору, вона раптом опинилася віч-на-віч із бароном фон Кройцем. Він приходив до своєї кімнати за плащем і пістолетами. Консуело встигла тільки поставити карабін позаду в куток, утворений дверима, і кинутися в коридор, зачинивши за собою двері, що відокремлювали її від Карла. Вона злякалась, як би вигляд ворога знову не довів бідолаху до люті.

Стрімкість рухів і хвилювання, що змусило її притулитися до дверей, мовби з остраху знепритомніти, не вислизнули від проникливих очей фон Кройца. Тримаючи свічку й посміхаючись, він зупинився перед Консуело. Обличчя барона було зовсім незворушне, одначе Консуело здалося, що рука його тремтить, викликаючи досить сильне коливання свічки. За ним стояв смертельно блідий лейтенант з оголеною шпагою в руці. Все це, а також і те, що вікно кімнати, куди барон приходив за своїми речами, виходило, як вона згодом переконалася, на терасу башточки, дозволило Консуело припустити, що з-під уваги обох пруссаків не випало жодне слово з її розмови з Карлом.

Барон поклонився їй надзвичайно люб'язно, з надзвичайним спокоєм, у той час як вона, охоплена жахом свого становища, забула відповісти на його уклін і навіть втратила здатність говорити; Кройц глянув на неї скоріше зі співчуттям, аніж із подивом.

— Дитя моє, — лагідно сказав він, взявши її за руку, — заспокойтеся! Ви дуже схвильовані. Ми, мабуть, налякали вас своєю раптовою появою біля дверей у той момент, коли ви відчинили їх. Але знайте, що ми ваші покірні слуги й друзі. Сподіваюся, ми з вами побачимося ще в Берліні й, можливо, зможемо бути вам у чому-небудь корисні.

Барон потягнув було трохи до себе руку Консуело, мовби бажаючи в перший момент піднести її до губ, але обмежився тим, що злегка потис її. Він іще раз розкланявся й вийшов у супроводі молодшого офіцера, який, здавалося, навіть не помітив Консуело, до того він був розгублений і в нестямі. Його стан підтвердив упевненість молодої дівчини, що лейтенант знав про небезпеку, яка щойно загрожувала його начальникові.

Але ким же міг бути чоловік, відповідальність за чиє життя таким тяжким тягарем лягала на іншого і кого Карл прагнув убити, бачачи в цьому вищу справедливу помсту? Консуело повернулася на терасу, аби, продовжуючи спостерігати за Карлом, випитати його таємницю. Але вона застала його в непритомному стані й, не в змозі підняти такого велета, спустилася покликати на допомогу слуг.

— Ну, це нічого! — сказали вони, прямуючи до зазначеного нею місця. — Видно, він трошки перебрав сьогодні ввечері медяної шипучки; зараз ми віднесемо його на ліжко.

Консуело хотіла було піти нагору разом з ними: вона боялась, як би Карл, опам'ятавшись, не видав себе; але їй перешкодив граф Ґодіц, що проходив мимо. Він узяв її під руку, зрадівши тому, що вона ще не лягла спати й він може показати їй нове видовище. Довелося йти за ним на ґанок, і тут вона побачила над одним із пагорків парку, там, куди вказував Карл, як на мету своїх устремлінь, велику світну арку, яка немов ширяла в повітрі, а на ній тьмяно вимальовувалися літери з кольорового скла.

— Яка прекрасна ілюмінація! — неуважливо промовила вона.

— Це тонка люб'язність, скромний шанобливий прощальний привіт гостеві, який щойно покинув нас, — пояснив Ґодіц. — Він за чверть години буде біля підніжжя пагорба, у лощині, якої нам звідси не видно, і там, немов чарами, над його головою засвітиться тріумфальна арка.

— Пане графе! — вигукнула Консуело, вийшовши зі своєї замисленості. — Хто ця особа, яка щойно виїхала звідси?

— Ви довідаєтеся пізніше, дитя моє.

— Якщо мені не слід запитувати, змовкаю, пане графе. Однак у мене є деякі підозри, що насправді це не барон фон Кройц.

— Я ні на хвилину не був уведений в оману, — вів далі Ґодіц, трохи хвастнувши при цьому. — Проте я поставився з побожною повагою до його інкогніто. Я знаю, що це його манія й він уважає образою, якщо його не приймають за того, за кого він себе видає. Ви помітили, що я обходився з ним, як із простим офіцером, а тим часом…

Графові смертельно хотілося все вибовкати, але світські пристойності не дозволили йому вимовити ім'я, очевидно настільки священне. Він обрав щось середнє й, подаючи Консуело свою зорову трубу, сказав:

— Гляньте, як вдало зроблена ця імпровізована арка. До неї звідси не менше півмилі, а я впевнений, що в мою чудову зорову трубу ви зможете прочитати, що на ній написано. У кожній літері по двадцять футів, хоча