Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

…він вихоплюється, і вихоплюється, й вихоплюється — а тоді

зупиняється.

Розділ п’ятдесят п’ятий. Гевлок

Блакить. Ось що забуває він щоразу. Хоча розумом, звісно, весь час пам’ятав. Небесно-блакитне небо, зрештою, але

побудь кілька років на космічній станції чи на космокораблі — й

це стає однією з тих деталей, що вислизають і мов пропадають

геть. Щораз він навіть не усвідомлював цього, аж поки не сяйне

ось такий момент, як оце. Він сперся на свою ковизку й, піднявши вільну руку козирком від сонця, задивився повз

зелено-сірі хмари на широчінь блакитного неба.

— Правда ж, гарно? — спитала та жінка, яку звати Лусія.

Лікарка Першої Висадки, Басіїна дружина, мати Фелсії та Яцека.

— Викликає бажання лишитися тут.

— Ба ні! — заперечив він. — Це викликає в мене бажання

опинитися нарешті вдома.

— Якби ви тут пожили… — мовила вона.

— Жодного шансу на таке! — відказав він, хихочучи.

Позад нього стояв на болотистому ґрунті «Росинант», приблизно там, де був посадковий майданчик — був, коли такий

існував. Бо все воно безслідно пропало. І наукові хатини, й

будинки Першої Висадки, й навіть, почасти, рудня. Усе знесено

й сплющено, геть начисто. Тепер, коли спливли води, видніли

тільки вириті потоками ерозійні стариці.

Вантажні трюми «Росинанта» були розчахнуті навстіж.

Чоловіки й жінки виносили пластикові коробки з харчами та

обладнанням і складали все те на м’який ґрунт. Он Наомі в

робочому костюмі, керує розвантаженням, видає інформацію, узлагоджує відповіді. Алекс і Басія стоять на благенькому

риштуванні, що самі його й спорудили, притуливши до

найдужче подовбаного борту корабля; вони разом із тим третім: Еймос Бертон його начебто звати? — оглядають ушкодження та

розплановують, як його підрихтувати в умовах цього

найзлиденнішого та найпримітивнішого, за всю історію

людства, сухого доку. Правиця того лисого здоровила закута в

гіпс, і це його неабияк дратує — видно з його рухів руками, плечима.

— Ви готові? — запитала Лусія.

— До ваших послуг, — відповів Гевлок. — Звісно!

Удвох вони підійшли до першого стосу ящиків. Гевлок дістав

свій ручний термінал, а Лусія взяла один із тих, що «Росинант»

скинув раніше. Віднині цей пристрій належав їй. Почали вони

зчитувати маркування з коробок-ящиків, докладно записуючи, що наді слано і що прийнято.

* * *

Гадалося, що він мав загинути три тижні тому. Його тіло мало

розпастися на потік іонізованих атомів і складних молекул та й

попливти десь по горішніх верствах атмосфери Ілуса. А

«Ізраель» мав згоріти ще й раніше.

Коли прийшла радісна вість, він саме перебував у медпункті: автолікар якраз напомпував його всяким знеболенням і влив

йому в жили літр штучної крові. Але йому запам’ятались і міць

ременів, що прикували його до медичної кушетки, м’яке

цокання інструментальної руки експертної системи й відчуття

холоду від рідини, що вливалася в його тіло. І губи, й язик йому

холодило й поколювало, та Алекс запевнив його, що все це

нормально. З’явився Басія, попоїв і знову подався до праці: повідрізати рештки линв, що все ще теліпалися під черевом

«Росинанта».

Тоді Гевлок сказав на Басіїну адресу, що той, мовляв, чи не

безглуздими вправами займається.

— А то він, либонь, такий хлопець, — сказав Алекс. — Із тих, що

нічого не люблять робити наполовину.

— Поясанин!

— Ага, — погодився Алекс. — Вони всі десь отакі.

Тут забринів Алексів ручний термінал, і пілот насупився на той

пристрій.

— Кеп? Це ти?

Голос, що долинув із гучномовця, достеменно належав

Джеймсові Голдену, але звучав він якось грубіше. От мов

захрип, накричавшись.

— Алексе! А ввімкни-но реактор!

— Чи ж я втну це, кеп? — відказав Алекс.

— Ми знищили оборонну мережу. Чи не все те понищили. Тож

спробуй: чи ввімкнеться?

Пілотове обличчя посерйозніло, мов закам’яніло. Де й дівся

шибеничний гумор, пощезла машкара бравади, що приховувала

страх смерті. Гевлок зрозумів Алекса, мов самого себе, бо й на

нього накотилася хвиля надії — але й з домішкою остраху: чи не