Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Знерухоміли гострі, мов ножі, ноги. І фантастично величезні

клешні, чи не з каменю-кременю витесані. Розсип сріблястих

пляминок на підлозі свідчив, де враз упала ціла хмара тих

крихітних механізмів: чи не мільйон мацюпусіньких тілець, вимкнених разом, в одну мить. А де барви? Надто тьмяне було

світельце, аби добачити десь якісь кольори. Скрізь панувала

сірість.

Вона сіла й змусила себе обернутися туди, в той бік. Воно було

там. Чорне, а по краях яскраве. Її шпигнув якийсь майже

надприродний страх. А вона думала — сподівалася: ось гляне, а

його й немає. Хоч би що воно було, а вона пройшла крізь нього, й воно покришило її на часточки, але вона виявилася досить

простою, аби воз’єднатися знов у саму себе потойбіч. Воно

врятувало її, а вона ж досі не бачила в житті ще нічого такого, що сповнювало б її глибшим жахом, ніж ота складнюща пітьма.

На болючих ногах рушила назад. Уклякла. Похопилася: це ж

вона плаче, а й не знає достеменно, чому так робить. Голод, страх, полегшення, екзальтація — і смертельний жах. Забагато

всього того. Виплакати все це — так воно ліпше.

Тут до неї долинув знайомий голос, людський і далекий.

Голден!

— Елві? Елві! Ви є там?

— Я тут! — відгукнулася вона.

— Ми перемогли?

Вона зробила глибокий вдих. І ще один.

— Так! — крикнула вона йому. — Ми перемогли.

Інтерлюдія. Дослідник

…воно

вихоплюється,

вихоплюється,

вихоплюється,

вихоплюється…

Сто тринадцять разів за секунду воно вихоплюється, аби

доповісти, що роботу виконано. Якби щось прийняло цей звіт, то

воно б зупинилося. Та воно ніколи не зупиниться. Воно не

відчуває ні досади, ні страху. Воно відчуває, що дослідник

рухається в ньому й довкола нього. Дослідник виходить за межі

своїх умов. Воно намагається вбити дослідника. Йому це не

вдається. Воно не відчуває досади через цю невдачу й

вихоплюється, вихоплюється, вихоплюється…

Дослідник дивиться у вічі смерті, але не годен побачити їх. Він

знає, і цього досить. Він відчуває втіху та жаль, бо вони є

частини його моделі. Він вимовляє ім’я: Джулі. Він пам’ятає, як

брав руку якоїсь жінки своєю рукою.

Дослідник вихоплюється: вперед, униз. Він розширюється, мов

якийсь вічний, нескінченний вдих, і розпросторюється, аби

заповнити всі місця, які тільки спроможеться досягти, й ті, яких

уже досяг. Які тільки є. Воно вихоплюється, вихоплюється, вихоплюється, сіпання комашиної лапки, іскрина, що заповнює

проміжок, нескінченно; а дослідник відчуває його, оточує його.

Рубці вихоплюються, оті, інші розуми. Котрі перелякані, котрі

роками губляться у мріях-снах, а котрі вдячні. Вони оспівують

дослідника, а чи звинувачують його, чи благають когось за

нього, чи верещать. Вони свідомі, але безсилі, якими й

споконвіку були. Дослідник торкається їх, адже він усього

торкається. Каже їм, щоб не турбувалися. Бо ж він водій, він веде

цей автобус.

«Не турбуйтесь! — говорить він. — Усе в нас буде добре».

Дослідник зсовує капелюха на потилицю, бажає випити пива.

Йому подобається ось ця жінка. Ця Елві. Йому хотілося б мати

трішки більше часу, аби спізнатися з нею. От би йому трішки

більше часу! Та байдуже. Відколи він був помер, він помирає

вже мільйон разів. Пустка вже не має жодної таємниці від нього.

Він поєднується, і тепер цей дослідник стає світом. Відчуває

його повсюди. І орбітальні бази, й енергетичні осередки в

найглибших глибинах океану, й бібліотечні склепіння, де

перебували колишні жителі, й сигнальні станції високо в горах, і

міста глибоко під поверхнею планети. Він і є цей світ.

Наприкінці відбувається боротьба. Завжди наприкінці

відбувається боротьба. Він не боїться, то й усі на світі не бояться.

«Ти мов Пітер Пен, — каже йому вона. — Коли помирають діти, Пітер Пен напівдороги падає разом із ними. Аби їм не було

страшно».

«Химерно! І це є дитяча казка? Втім, це ж не про мене, — каже

дослідник, усміхаючись їй. Тримає її руку. — Я не падаю лише

напівдороги».