Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Користуючись моментом, поки деякі правоохоронці кружляли довкола пораненого Одинцова, а інші вступили в боротьбу з хлопцями Калача, що залишилися, Рощин кинувся до чорного виходу з двору. Головний весь перекритий – машин СБУ валом, а ззаду має бути тихо. Там хвіртка добре прихована між кущами на випадок, подібний до сьогоднішнього.

Через бучу, що зав'язалася між силовиками та своїми хлопцями, втеча Кирила залишилася непоміченою. Ніхто не звернув уваги, коли він, ховаючись за деревами, рухався геть. Дорогою прихопив пістолет в одного з постраждалих у перестрілці. На фініші озирнувся, оцінюючи масштаб перевороту і вразився: не припускав, що стільки мужиків впрягатимуться за нього, коли результат вирішено наперед. Скільки не борись, СБУшники заберуть усіх живими чи мертвими. Та це їхній вибір, котрий на руку чоловікові. Рощин, на відміну від інших, дорожив власною шкірою, щоб залишитися і пустити себе на роздертя. Бордель вже не відвоювати, хоч би життя лишити.

Вибрався з двору до лісу і з подивом виявив на дорозі автомобіль з калачівських, що з його появою кілька разів блимнув фарами. Хтось зі своїх. Думати було ніколи, пропажу ось-ось виявлять, якщо вже не помітили, судячи з нових, гучніших криків.

Рощин побіг до машини та, не роздивляючись хто там, швидко заліз на пасажирське сидіння. Авто зі скреготом гальмівних колодок зірвалося з місця. Кирило побачив, що водій не хто інший, як Тимур. За іронією долі, як разом починали, так тепер і втікають.

– Не бачив, цю погань, Вотана, зняли хлопці? – витискаючи педаль газу до упору і поглядаючи в дзеркало заднього виду, спитав Калач.

Схоже, у старого товариша манія ненависті до всіх із сімейства Одинцових. Що Ритку недолюблює, що її татка. Втім, з останнім Кирило солідарний.

– Бачив, що його поранили, – відмахнувся Рощин. Озирнувся, щоб переконатися, чи немає за ними погоні.

– Не сси, Кірхо, – наче прочитав думки, підбадьорив Тимур, – Цієї дороги немає на карті, про неї в курсі тільки місцеві. Тут шукати не стануть.

– Добре, – розтираючи обличчя, машинально погодився чоловік.

– Ну що, куди далі? Відчуваю, нас тепер у розшук подадуть, мабуть, на кожному стовпі пики приліплять. Жодні зв'язки не допоможуть.

Кирило невиразно повів плечима. І справді, що далі? У голові був повний роздрай. Він майже погодився з майбутнім арештом, а тут так несподівано на нього звалилася п'янка, але надто тендітна свобода.

– Може, на схід країни? У мене у Харкові кореш є зі школи, не остання людина у місті. Прилаштує нас, липові паспорти допоможе зробити. Звідти за пагорб можна майнути, – посміхнувшись перспективам, міркував Калач.

Кирило мовчав. Ідея була непогана, але збігати, наче щур з потонулого корабля не хотілося. Тим більше з Тимуром.

– Гроші треба з рахунку зняти, – мовчання товариш прийняв за згоду, – Може, не встигли заблокувати, як думаєш? Хоча офіс ще звечора оточили… Нічого, в мене на квартирі невеликі заощадження є на чорний день, але боюсь на двох не вистачить. Дідько! – стукнув з усієї сили по керму, – Це через твою довірливість. Я з самого початку говорив: не зв'язуйся з тією повією! І Буртенко не наша людина. Так ні, ти в нас бос, краще знаєш. А тепер що? З голою дупою і як останні бандюги тікаємо.

– Відвези мене додому, – проігнорувавши обурення Тимура, наказав Рощин.

– Здурів, чи що? – з-під лоба зиркнувши на господаря, випалив Калачов, – Думаєш, там СБУшників менше, ніж в офісі чи борделі?

– Я сказав – відвези! – пістолет, засунутий за пояс, опинився в руках, націлений на товариша, – У мене справа там є.

– Ні, не поїду я туди, – стиснувши сильніше кермо, відхрестився чоловік, незворушно втупившись вперед. Начебто й не було загрози життю, – Максимум, можу викинути в сусідньому кварталі, далі будь ласкавий сам. Скажи спасибі, що не кинув тебе на базі. Думав, хоч ця історія тобі розуму додасть. А ти знову за своє, чи що? – швидкий погляд на Кирила.

Рощин, опустивши зброю, відвернувся. Розмовляти та пояснювати очевидне не збирався. Тимуру не зрозуміти: його тут нічого не тримало, крім грошей. Кирила, виявляється, досі тримало. Раз замість того, щоб рятуватися, преться додому з ледве видимим вогником надії.

 Покаятися хотілося. Побачити Королеву хоч одним оком ще раз. На прощання. Чи не на прощання… Раптом це його шанс? Їхній шанс почати заново, по іншому? Без усієї мішури та багатств, що оточували останні роки. Якщо Марго хоч трохи до нього небайдужа... А вона небайдужа – Кирило точно знав, пам'ятав, як дивилася при першій зустрічі. Він усе виправить. Спробує, принаймні.

Шлях, що залишився до міста, їхали в мовчанні. На постах ДАІ Калач раз у раз матюкався. Видно, включалася захисна реакція, боявся бути спійманим. Обійшлося. Потім, як і обіцяв, виставив Рощина за кілька зупинок від будинку.

– То я розумію, на цьому наші шляхи-доріжки розходяться? – жмурячи одне око, байдуже уточнив Калач.

– Схоже на те.

Кирило глянув на прощення на людину, з якою провели довгі роки пліч-о-пліч і котрий постійно прикривав та виручав, і не відчув жодного жалю, що все так закінчується. Більше жалю було присутньо щодо Бурого, коли той виявився зрадником, ніж нині. Значить правильно все робить. Імперія Рощина впала, а більше їх нічого не пов'язує. Тимур, попри відданість, ніколи не розумів його.