Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

2010 рік

– Що скажеш, Плантаторе? – втомлений голос Вотана за спиною повернув у реальність, – Прийшов твій час. 

Як не відтягуй момент істини, а нічого не змінити. Карета швидкої допомоги зникла за поворотом, відвозячи від Рощина Ритку. Його Королеву, надію та порятунок. Одинцова більше ніщо не втримає, щоб, нарешті, виконати давно задумане і запроторити Кирила за ґрати.

Чоловік не дорікав у цьому генерала. Одного не розумів – як у того вистачило терпіння на шість років. Сам би, опинившись на його місці, пристрелив себе до біса, і справа з кінцем. А цей – шляхетний та правильний військовослужбовець. Хороший у тактиці, але нікчемний як батько. Втім, не Рощину судити.

– Будь ласка, – Кирило простягнув руки, готовий до того, щоб його закули у наручники та відвезли до СІЗО, – Те, що ти так довго чекав нарешті сталося. Можеш сам мене заарештувати, чинити опір не стану. 

Вотан глянув на Рощина і поліз у кишеню, та замість наручників витяг пачку цигарок, відкрив та запропонував Кіру. 

Чоловік запитально вигнув брову, переводячи погляд із генерала на курево. Цього разу, на відміну від попередньої зустрічі шестирічної давності, затягуватися Рощину не хотілося. Забув, коли востаннє прикладався до цигарки. Здається, як збиралися з Марґо на тендер, і то без особливого бажання. Так, щоб скоротити час в очікуванні, поки дівчина нафарбується. Неначе в іншому житті.

Зараз нічого не було потрібно, окрім Марго. Ось на неї хоч оком подивитися б не відмовився. Плювати, що зовсім мало часу пройшло, як вона поїхала, а вже не вистачало, як повітря у легенях. Сам собі дивувався. Представляючи в найстрашніших кошмарах ймовірність власного ув'язнення, подумати не міг, що вмить роздуми про втечу відійдуть на другий план, поступаючись місцем його дівчинці.

Через відсутність Королеви, потягнувся за дозою нікотину. Якщо заарештують, невідомо, коли вдасться покурити знову. Передачі теж носити, виявляється, буде нікому.

– Задоволені, що нарешті притиснули мене? – прийнявши вогник від Вотана, поцікавився.

Майнула думка, що краще б по голові генералу з'їздив, поки є можливість і силовики не пасуть, замість того, щоб люльку світу викурювати. Та чомусь на супротив сил не лишилося. Забрали Маргаритку і погас запал, нема за що боротися.

– Сам винен, – сунувши сигарету між зубами, промовив Вотан, – Не тому дорогу перейшов.

– Я й не збирався переходити. Це ти невчасно вирішив повернутись у життя Марго. Без тебе і твого поганого прагнення справедливості, їй не довелося б так мучитися. Шість років якось прожила зі мною, не скаржилася. 

Кирило озирнувся, байдуже оцінюючи втрати. Іншим разом нервував би, підраховував збитки та шукав можливість все повернути, а зараз байдужість захлеснула з головою. Ще вчора в цьому місці, елітному борделі на зразок Інанни, була ціла імперія. Сьогодні – розруха. Та яка йому справа до імперії, коли лишився без Королеви.

– Так завжди не могло продовжуватися, – після короткої паузи заперечив Одинцов. Покрутив сигарету в руках і викинув, не прикуривши, – Не тобі мене судити.

– Вважаєш, Вовкодав буде кращою партією твоїй Ритці? – питання, яке крутилося на язиці, нарешті, зірвалося. 

Запитав і пошкодував. Сам відчув, як убого звучить і виглядає. Гидко стало від цього. Чіпляється, як недоумок, за останню соломинку. На що лиш сподівається? Чого чекає? Що генерал роздивиться в ньому, Кирилові, неземні почуття до Маргарити та швидко усе переграє, залишивши Чернишевського ні з чим? Безглуздість так вважати, коли сама Марго обрала Олега. 

– Він любить її та не завдасть болю, – як і слід було очікувати, Андрій Михайлович прийняв бік свого протеже.

– А я? Забув, що… – замовк, так і не сказавши головного, зім'явши недопалок, що обпалював пальці.

Сенс хизуватися і хвалитися справами на благо Марго? Все одно ніхто не оцінить і не подякує, що уберіг дівку від Латуніна, викупивши за шалені гроші; що до себе забрав, виходив, повернув до звичайного життя, дозволив стати нормальною. Навколишні відмовлялися визнавати добро, зроблене Рощиним, але ткнути на вади вважав за потрібне кожен. Колоди у своєму оці не бачать, зате його, Кирила, смітинки на очах. Хотілося все висловити, але почуття гордості було сильніше. Без того нікчемний зараз, як ніколи.

Погляд машинально зачепився за Тимура, котрий про щось сперечався з одним із СБУшників. Останні ніяк не могли розібратися, хто стріляв у Буртенка, а влучив у іншого. Начебто нічого дивного – Калач не з тих, хто поступався, тим більше ментам, та товариш якось підозріло оглядався до темряви. Піймавши погляд Кирила, він, підтверджуючи припущення, ледь помітно кивнув Кіру – мовляв, готуйся. Рощин-то готовий до чого завгодно, втрачати нема чого.

– Все ще сподіваєшся стати Ритці зразковим батьком? – повернувши увагу Вотану, перш ніж той помітив змову, в упор запитав чоловік.

Одинцов наїжачився. Було видно і по колючому погляду, і по стиснутих губах, що Рощин зачепив за живе. Так йому й треба. Хоч насамкінець трохи позлить генерала. Це приносило слабке, але задоволення. Інших Кирилу найближчим часом не світить.

Андрій Михайлович збирався відповісти, але димова шашка, що прилетіла прямо під ноги, і вибух, що виник за цим, перервав безглузду розмову і разом дезорієнтував. Почулися крики, постріли. У генерала, здається, теж хтось випалив, і його хтось повалив на землю. Рощин сам ледь не впав, але швидко зрозумів, що це, мабуть, єдиний шанс і марно витрачати його не хотілося. Дим дезорієнтував злагоджену роботу силовиків і здорово навів шереху та позбавив огляду. Проте Кирилу не звикати рухатися на дотик. Тим паче в цьому місці, яке відкрив після відвойованої у Сизого Інанні, за шість років навчився орієнтуватися наосліп.