Іван Іванович Білик - Яр

на новому плотику. Його ми змайстрували значно швидше й легше, бо що далі на південь рослинність ставала багатшою, а на берегах можна було знайти більше всілякого паліччя. Після потепління ми могли б ночувати на плоту, були б уже принаймні певні, що й його не забере вода, але вночі все одно ставало холодно, без вогню ми не могли обходитись.

Ми вже повірили в те, що спекались Ципльоночка. Побачивши наш покинутий пліт на своєму березі, він вирішив — ми далі пішли пішки на захід. Поставивши себе на його місце, ми подумали, що вчинили б так само. І все-таки гіркий досвід змушував нас бути обережними й не довіряти таким дарункам долі. Яким сказав:

— Зроду не бачив запеклішого енкаведиста!

І то була правда. Ми ризикували життям, яке висіло на волосинці, тобто майже нічим не ризикували. А Ципльоночок важив життям, якому досі нічого не загрожувало. Фактично, це з його боку був героїчний учинок. Але то був героїзм, ніби побачений у дзеркалі: де в людини праве, у нього ліве, і навпаки. Я навіть не здивувався б, коли б виявилося, що на цей «подвиг» Ципльоночка ніхто не посилав, що він пішов на нього цілком добровільно, із власного ентузіазму. Це здавалось іще страшнішим. Герої-людолови. Герої-вбивці. Я думав: до чого можна довести людину. До абсурду. А в ім'я чого?

Над цим Ципльоночок навряд чи сушив собі голову.

Ось чому ми мусили пильнуватись. А як показав подальший перебіг подій, ми мали до цього підстави.

Першим помітив Ципльоночка Яким. Наш пліт поволі несло узбережною течією, а ми намагалися підтримувати цю рівновагу рухів і сил. Повінь на Нілгиси посилювалась, попід весняними берегами, де було мілко, вода текла поволі, зате в старому річищі все кипіло й вирувало. Ми боялися потрапити на стрижень, де можна було запросто втонути. І ось у таку хвилину, коли нас почало закручувати в якусь течію й ми з Якимом старанно підгрібалися своїми мітлами ближче до берега. Яким перестав гребти й випростався, тоді сказав мені:

— Ану, в тебе очі молодші...

І кивнув головою на західний берег, попід цим берегом ми пливла вже два дні. Я обережно, щоб не розхитати нашого вутлого плотика, підвівся і теж глянув. До річки, навперейми нам, бігла людина в брудному білому кожусі та вухатій шайці. Я зміряв на око відстані. Ми не встигали проскочити. Та й берег праворуч од нас був сухий і кам'янистий, жодної порядної калюжі, не те що болота, як минулого разу. Я глянув на стрижень, тоді на Якима. Ми враз порозумілися.

— Іншого виходу немає. — сказав Яким.

І ми почали гарячково гребти до середини річки.

Ципльопочок збагнув наш маневр і додав кроку. Тепер усе залежало від того, чи ми перші догребемось до стрижня, чи він добіжить до берега. Мені згадалась приказка нашого покійного товариша, і я почав молитися невідомим силам, щоб на небі таки виявився Бог, навіть якщо він єврейський. Тепер, коли я згадую ті хвилини, мені стає й сумно, і смішно, але тоді я молився майже навсправжки.

Понад берегом тягся довгий сухий вибалок, і коли Ципльоночок добіг до тієї западини, ми на якийсь час утратили його з поля зору. Наші нерви нап'ялись до межі й не витримали, бо мені раптом стало зовсім байдуже, пощастить нам і цього разу уникнути смерти чи ні. А смерть чатувала на нас із двох боків, мов Скілла та Харібда — хитрого Одіссея: якщо ми втечемо від двоногого звіра, то станемо жертвою розбурханої річки; якщо не скоримося стихії, то Ципльоночок перестріляє нас, мов курчат.

Не знаю, чи допомогла моя молитва, чи ми це завдячували нашим кволим рукам, але коли Ципльоночок вихопився з балки на берег, нас підхопила течія. Хвилі були не високі, але підступні, вода під нами нуртувала, це ми бачили добре, бо річка несла за собою багато всілякого сміття та бадилля, яке тепер кипіло, мов розварена риб'яча юшка в каструлі. Певно, Яким щось помітив у моїх очах, бо коротко крикнув:

— Греби!

Ми шляпали своїми мітлами так само впоперек течії, але нас уже несло вниз із шаленою швидкістю. Я працював на повну силу й швидко охляв. У Якима сил було більше, узгоджености не стало, пліт повернувся боком до стрижня. Яким перестав зовсім гребти, щоб я міг вирівняти пліт знову впоперек стрижня, але я махав мітлою дедалі повільніше. Нас крутило й крутило. Яким уже не встигав стати в лад, більше того: він розгубився й переповз на мій бік, і тоді протилежний край плотика почав задиратися вгору, а наш — занурюватись у воду. Поки ми встигли вчепитись пальцями в переплетене лозиння плоту й підтягтися до середини, обидва геть вимокли.

Не знаю що було б, якби пліт у цей час опинився задертим боком проти течії. Певно, він накрив би нас і ми б захлинулись крижаною водою.

Але ми не тільки вимокли, ми ще втратили одну мітлу. Тепер керувати плотом стало майже неможливо. Ми сиділи, розкарячившись, на протилежних кінцях плоту, і Яким силкувався бодай якось утримувати його в покорі. То мене, то Якима повертало до західного берега. Там був Ципльоночок, про якого ми на мить забули, а тут згадали знову, бо водночас пролунав постріл і на воді зрекошувала куля. Метрів за три попереду нас. Яким сердито й зверхньо огризнувся:

— Тобі, гадові, тільки в упор позв'язуваних стрілять!

Друга куля плюхнулась позаду, а третьої, четвертої та п'ятої ми взагалі не засікли, почули тільки постріли.

Поки Ципльоночок міняв обойму, нас віднесло так далеко, що він далі відмовився стріляти, певно, шкода стало набоїв. Посварившись услід нам карабіном, енкаведист підвівся й понлентав услід за нами берегом.

Тут річка почала завертати ліворуч, течія нас несподівано попустила, хоча й далі несла з непоганою швидкістю. Але ми вже бачили, що проскочили між Скіллою та Харібдою. Пристали до берега тільки для того,