Іван Іванович Білик - Яр

щоб наламати хмизу на нову мітлу. Потім знову відчалили, маючи перевагу в швидкості, пливли доти, поки побачили на правому, Ципльоночковому березі гирло досить широкої протоки. Тут ми зрозуміли, що, врятувавши собі життя, мусимо подбати й про здоров'я, адже під час утечі добре вимокли в крижаній воді.

Ми страшенно померзли, хотілося якнайшвидше розвести багаття й висушитись, але ми до самого вечора не могли видобути вогню, бо трут був також мокрий і довго не хотів брати іскри.

Перш ніж улаштуватись на відпочинок, ми попомучилися, витягаючи пліт на берег. Удруге ми вже не хотіли ризикувати. Замочуючи на ніч перловку, щоб уранці швидше зварилася, Яким раз у раз вибухав лайкою на адресу Ципльоночка. Таким лайливим я його ніколи не бачив.

Ми сиділи в самих кухвайках, названих бушлатами, а наші ваткові штани сохли на розпірках. Біля вогню було жарко, ми вже давно нагрілись, та я не був певен, чи крижана купіль нам отак минеться. Наче щоб нагнати на мене більшого страху, повз нас поволі пропливла велика товста крижина. Коли наші штани висохли з лиця й вивороту, ми повлягалися, кожен посвоєму тамуючи голод. Я вибивав клин клином: згадував або тридцять третій рік, або барак «доходяг» у нашому концтаборі, де люди поволі вмирали від недоїдання.

Наваривши із замоченої звечора крупи юшки, яка здавалася царською їжею, ми досить рано зіпхнули пліт у річку й попливли. Обидва були голодні, невиспані й сердиті, кожен мовчки виконував завчену роботу й намагався не дивитись на другого. А мені було дуже прикро. Мав таке відчуття, ніби Яким сердиться на мене за щось, у чому я не винен. Разом з тим був майже певен, що подібні думки бентежать зараз і Якима, і на душі від того ставало просто нестерпно.

Відповідь я знайшов аж згодом, коли ми трохи розім'ялись після сну, а над лівим берегом підбилося сонце. Можливо, саме це світило й допомогло мені зібратися з думками й поглянути на себе й на товариша новими очима.

Головне полягало в тому, що ми перевтомились. Наші сили, фізичні й моральні, підірвані в концтаборі жорстокими каторжними умовами, тепер доходили остаточного краю. Мені часом аж дивно робилося, коли я усвідомлював, скільки нам довелось пережити, і ще дивніше ставало від того, що ми ще живі й не втратили людської подоби. Не зовні, бо зовні зберегти людський вигляд ми не могли. Ми позаростали волоссям та бородами, мов індуські ченці з касти недоторканих, були півроку не купані й просто не миті, кінчики посів, підборіддя та вилиці, а також пальці рук у нас були повідморожувані й струпаті, вони ввесь час тріскалися, сочилися сукрівкою й шолушились. Якима можна було взяти за прокаженого діда. Мабуть, не ліпший вигляд мав і я, хіба що був чорний і ще кістякуватіший.

Ось у чому полягала причина. То не була взаємна неприязнь, а граничне виснаження. Я в житті не мав любішого друга. Навіть тепер, коли Якима давно немає живого, я з удячністю згадую ті страшні чотири роки, котрі провів разом з ним та Кастусем, теж небіжчиком. Я й тепер про них не забуваю, та й вони не забувають про мене, з'являються в моєму притулку й моїх думках щодня й щоночі, я розмовляю з ними й раджуся, передусім із моїм другом і наставником Якимом.

Ну, а тоді ми вже були перевтомились не один від одного, а кожен від самого себе насамперед, від життя.

Ми правували нашим плотиком попід лівим, східним берегом Нілгиси, хоча прагнули на правий, прагнули туди, на захід, де була Україна й де були наші рідні. Учора ми обпеклись на правому березі, тож трималися якнайдалі від нього. Нілгиси в цьому місці була досить широка, мабуть, унаслідок повені, а течія під лівим берегом — більш-менш спокійна. Не зважаючи на весняне сонечко, на плоту, при самій воді було холодно, вітер з північного сходу, з верхів'їв Колими й нашого рідного концтабору переймав наче взимку. Вряди-годи підгрібаючи своєю мітлою, коли плотик перекошувало, я думав про їжу та про те, що непогано було б обладнати місце для вогнища на плотику. Треба було тільки вимостити посередині бадиллям, а зверху намазати шар глини. Я кілька разів зиркнув на Якима, бажаючи налагодити контакт, але Яким був так само неприступний. Згодом мені відпало бажання говорити про вогнище. Яке багаття на такому нужденному плотику, якого й плотиком назвати не випадало!

І все-таки мені дуже хотілося розговорити Якима. Я почав вигадувати тему, зрештою вигадав: куди ми подамося, діставшись до гирла Нілгиси? На це запитання, мабуть, і в Якима не було відповіли. Та коли я все-таки озвався до нього, він почав з несподіваним запалом доводити, що треба ввійти в контакт з місцевими людьми.

Це було щось несподіване для мене, і я з не меншим запалом заперечив:

— Я собі цього не уявляю. Люди скрізь доведені до такого психозу, що в кожному бачать ворога народу й іноземного шпигуна. Згадай Павлика Морозова — сип доніс на батька. А ти хочеш... Тільки-но хтось побачить нас — і знову загримимо під крило товариша Потапова. Азіати ж узагалі люди відсталі, мабуть же, моляться на «вождя».

Яким зневажливо скривився:

— «Мабуть». Треба знати все напевно. І не треба спрощувати... Ледве він промовив це слово, як з правого берега пролупав постріл. Я не почув, де ляпнулася куля, та коли глянув на Якима, він сидів на плотику й намагався скинути правий черевик. Це в нього не виходило. Він глянув на мене трохи розгублено, я хотів підповзти ближче й глянути, у чому справа, та в цей час пролунав другий постріл, а за ним через рівні проміжки часу — третій, четвертий і п'ятий. Я силкувався розгледіти, звідки стріляють, але нікого ніде не бачив. Ципльоночок стріляв, ховаючись у кущах жерепу та полярної берези, що біло-зеленими клаптями вкривали правий берег.

Я спитав у Якима:

— Тебе поранено?

Але він одгарикнувся;

— Греби... Греби, кажу!..