Іван Іванович Білик - Яр

— Ти хочеш, щоб... Я вже раз був там, ледве ноги виніс, ти сама знаєш... Немає жодної людини, яка могла б сказати за мене слово. Нема ні дядька Йовхима, нікого... Нікого!..

Оленка затулила обличчя руками, і з грудей у неї вихопився страшний зойк, який перейшов у протягле моторошне голосіння. Я спробував торкнутися до неї, але вона вихопилась у сіни, перечепилася через поріг і впала, тоді підвелась і почала гарячково мацати двері. Гримнув засув, розчинилися сіни, і Оленка, невтішно голосячи, побігла в темряву, як і тоді, минулого року, а я стояв, учепившись пальцями за верхній одвірок.

Наступного ранку, попри своє дотеперішнє правило, я вийшов з дому, не ховаючись і не звертаючи уваги на сільчан, які здивовано зупинялись і пасли мене поглядом.

Яр виряджав мене так само, як і зустрічав. Падав дрібненький дощ, і то, власне, був не дощ, а мжичка, що сіялася перед очима. Від неї було важко дихати, боліла голова, та я й не уявляв собі іншої погоди.

Вийшовши до яру, я спустивсь униз і подався навпростець до другого берега. Чорні дерева, на яких ледь розпускалися бруньки, струшували на мене холодій й рясні краплі, ґрунт під ногами був м'який, я раз по раз падав і невдовзі геть обвалявся в глині. І коли вибравсь на протилежні кручі яру, востаннє озирнувся назад. Містечко здавалося сиво-бурим і далеким у сіянці дрібного дощу. Чи доведеться мені побачити його ще раз?

Здолавши судому з горлі, я потяг ноги мокрим морогом до лісу. Туди було кроків із п'ятдесят, а мені здалося, що я ніколи не дістанусь перших дерев і Яр увесь час виднітиме за мною, мов нагадування про біль.

Я мимоволі озирнувся. Так само незворушно стояли тополі на великому Київському шляху, обриси містечка розпливалась у млі, а за мною тяглася в траві темна смуга, немов показуючи всьому світові мою останню стежку з рідного дому. Я додав кроку, але за хвилину знову став, як остовпілий, і розглянувся навколо. Мене аж мурашки побили від забобонного страху. Я зовсім не кидав на землю тіні...

Колись, у юнацькі роки, я доп'яв був книжку. І автор, і назва її вже вилетіли мені з голови, лишилося саме почуття, яке тоді вразило мою хлоп'ячу уяву, потім забулось, а це раптом воскресло найнесподіванішим чином. Там люди, які втратили совість, позбувалися власної тіні. Їх за цим і впізнавали, і то було для них найтяжчою карою, і вони уникали людей, аби ті не помітили страшного симптому...

Це було нестерпно, я побіг до лісу, упірнув у хащі й не спинивсь, аж поки в мозок шмигнула думка: куди ж я біжу? Я звернув у ліву руку й вийшов ближче до узлісся.

Як я переправився на той бік фронту — відомо лише мені та Богові. Такого я не зичив би пережити найлютішому з поміж ворогів. І справа не в стрілянині, вибухах та горах трупів, які мені довелось перебачити, а в тому пекучому запитанні, що немов стояло перед очима, намальоване великими червоними літерами на білій фанерині: «Куди я йду?.. Куди?!..»

Коли я потім розповів Олегові, як їхав у бік фронту в звичайних машинах і вагонах, не криючись од людей, він спершу не повірив, а тоді, подумавши, зробив висновок:

— Розвідників найчастіше погубляла їхня обережність і постійний страх провалу.

— Мабуть, так воно й є, — сказав я, думаючи зовсім про інше. Олег заходився розпитувати. Я не виконав жодного завдання, яке доручала мені УПА. Мені було абсолютно байдуже, як вони зі мною поведуться, та тимчасова розважливість, а може, і щось інше, викликали в мене дивну для самого мене відповідь:

— Їх усіх заарештовано.

У цьому не було нічого дивного, коли навіть Кузьма Круть видався непідхожою для Радянської влади людиною. Я розповів Олегові й про Кузьму. Олег довго мовчав, певно, пережовуючи новину, тоді мовив:

— Так ти тому й не залишився там?

Я здивувався:

— Чого це ви таке питаєте?

Олег скосував на мене й відвернувся:

— Бо думав, що ти таки лишишся.

— Нащо ж ви посилали мене?

Ми подолали щонайменше сто метрів алеї, усипаної битою цеглою, перш ніж Олег обізвався.

— Може, колись і сам зрозумієш. — І знову по довгій паузі додав: — Та група для нас не мала особливого значення.

Була друга половина червня, і над головами в нас шатрилися високі дерева. Ми йшли, мов у величезному зеленому тунелі з червоно-рудим дном. Я став і подивився під ноги.

— Ти чого спинився? — обернувсь Олег.

Я показав йому під ноги.

Олег роззирнувся довкола:

— Що таке?

— У вас теж немає тіні, — сказав я, цілком щиро засмучений. — В обох нас...

Він покивав рукою вгору:

— Дерева ж над нами, яка тут може бути тінь!

Тоді пильніше придивився до мене й замовк, і я не відав, чи здогадався він, про що йдеться.

Ми більше не розмовляли, бо про Марію Олег сказав ще на початку зустрічі: він їздив до неї в Польщу й збирався поїхати ще, коли фронт підкотиться ближче.

Це була наша остання з ним зустріч, бо ми сказали один одному все, а що не доказали, те саме собою розумілося.

Ми з Якимом пливли на південь навстріч весні, і це день у день помічалося ясніше, хоча навряд чи можна було назвати весною те, що діялося в долині річки Нілгиси: просто послабшали нестерпні нічні морози. Ми пливли