Іван Іванович Білик - Яр

Я махнув рукою, батько зітхнув і кахикнув, а мати потихеньку заголосила:

— Ой, Максимочку, ой, синочку, та шо ж воно теперки буде, та скажи ж мені...

— Цить! — несамовито затряс на неї куксою батько. — Як уроді по мертвому, кау!.. Ше, гляди, шось і той, а вона той...

Я згадав свою пригоду в селі під Золотоношею й спитав старого:

— Де... Грицько Галабурда?

— Галабурдин?.. Де ж, там, де й усі. Тамки, де й наш Петро. — Батько важко зітхнув і додав тихим голосом. — Похоронка прийшла на Галабурдиного... і на Петра. Як німець утік, усім чорні посипалися.

Мати, криючись од батька, вийшла в сіни поплакати, а старий зліз із лежанки й почав однією рукою запинати підряд усі вікна, чіпляючи на гвіздки рядна та дрантя, підсобляючи собі обрубком лівиці, схожим на новий макогін.

Увійшла мати, ховаючи від нас підпухлий вид, а батько сів на своє місце, знову розкочегарив люльку, пихкав і повідав, що їх зараз не чіпають, одколи прийшло повідомлення про Петрову загибель на фронті.

— Один, кауть, герой, а другий... Вони тамки написали на тому... коло собору.

Я підвівся й зняв з вішалки картуза й кухвайку. Мати стрепенулася:

— Максимочку, дитино, не ходи. Не ходи! Я сама, чуєш, я сама!.. Паша!..

Я опустивсь на ослін і низько похилив голову. Мені теж було страшно думати про Пашу. Вуха й досі пам'ятали оті її жахливі слова, що ними вона мовби ляскала мене по обличчі. Я сидів і слухав, як мати вийшла в сіни, тоді надвір, а батько пішов і позачинявся на засув.

Ми сиділи вдвох і мовчали, усе було вимовлено, решту словами не скажеш, і ця гнітюча тиша здавалася просто нестерпною. Чи прийде Оленка? Чи погодиться на зустріч зі мною? А може, витурляє матір і грюкне за нею дверима?

Це було зараз найважливіше, від цього залежало все моє життя, і я терпляче сидів і слухав, як неспокійно совається на лежанці батько, раз у раз нервово кахикаючи хрипким голосом.

Коли у вікно постукало, я вже був майже втратив надію. Минула добра година відтоді, як мати пішла, і це щось та мало б означати. Накинувши на плечі грубу одежину, батько вийшов у сіни й спитав:

— Хто стукає?

— Та 'дчиняй! — почувся тихий і нетерплячий материн голос.

Пролунали кроки, і до кімнати увійшла Оленка. Я поволі підвівся, і ми довго дивились одне на одного, не сказавши й слова, не ступивши й кроку собі назустріч. Мати прослизнула повз Оленку й стала коло припічка, батько дивився на нас із сіней, тоді гукнув якимось дивним, не чутим досі голосом:

— Явдо... А йди, шось тобі скау...

Він рідко взивав матір на ймення, і це ще дужче бентежило мене. Мати вийшла, так як була, удягнена й запнута старою хусткою по самі вічі, двері за нею причинилися, сінешні теж, знадвору кілька разів дряпнуло ключем і гримнув засув.

А ми й досі стояли: Оленка — біля одвірка, я — коло ослона. Тоді я ступив три кроки і сказав:

— Драстуй.

Оленка простягла руку. Долоня в неї була суха, тремка й загрубла, ще цупкіша, ніж я знав. Мені стало боляче, і я стисненим голосом промовив:

— Значить, донька?

Вона облизала губи:

— Наталочці скоро чотири.

— Місяці?

Оленка непорозуміло глипнула на мене, бо про такі речі навряд чи можна перепитувати.

— Ти як? — нарешті наважилась і вона, і я добре усвідомлював, про що мене питає, та не знав, що відповісти, лише здвигнув плечима.

— Мені дуже важко,— сказав я.

Оленка довго дивилася на мене. Її обличчя блідло в тьмяному світлі миготливого каганця, моє ж узагалі було в затінку, бо я стояв спиною до покуття; Оленка хотіла розгледіти мене й удивлялась у вічі. Я не витримав цього погляду й переступив з ноги на ногу.

— А міні менше? — сказала вона. — Міні не важко? Людім рімна дорога, а мене всі шпиняють; «Байстрюка привела!.. Поліцайська курва!.. Куди не ходю, куди не їздю... се-рімно...

— Що ж нам робити? — проказав я. — Що ж нам робити?

Оленка мовила, дивлячись тепер убік:

— Антона переховали на тому тижні.

Це було відповіддю на моє запитання, і я більше не міг нічого вичавити з себе. Антін був і лишився між нами, і так триватиме завжди.

— Якби міні паспорт, поїхала б, куди очі світять. А так... Я ж у лайці. І Наталочка маненька...

Я подумав, що в торбі в мене чимало грошей, і хоч вони в ті роки нічого не важили, проте, могли бодай на перший час бути підмогою й Оленці, і Наталочці. Я вже ступив був крок до лави, де лежала торбина, та так і застиг. Це були не ті гроші, що їх можна давати рідній дитині, вони — з того боку фронту, з того, звідки я щойно повернувся...

Я приступив до Оленки й простяг руку, але її очі дивилися на мене так, що в мені все охляло й рука безсило повисла.

— Оленко, я... невинний у...

З широко розплющених Оленчиних очей тихо котилися великі сльози й рівчачком поза вустами збігали на підборіддя.

— Як невинний, то піди й... В енкаведе.