Іван Іванович Білик - Яр

серці, і волосся стало дибки, та інша сила змусила переступити оградку. І на першому ж цементовому обеліску я прочитав те, чого найбільше боявся. З пофарбованої білим фанерної таблички в душу мені крикнули слова:

ЯГОЛА

Антон Іванович (1911-1943 рр.)

член ярівського підпілля

загинув від руки

гітлерівського найманця

Я виліз із оградки й повільно поплентав геть. У голові не було ні думки, ні півдумки, і лише перед очима горіли червоним по білому страшні слова: «...загинув від руки гітлерівського найманця». Попереду знову зашкрьобали чоботи, та я навіть не намагався ховатись. Якийсь дядько поздоровкався й підійшов зблизька глянути, що я за один.

— Не признаю, — сказав він і пішов своєю дорогою, а я потяг ноги далі.

«...від руки гітлерівського найманця... гітлерівського найманця... гітлерівського найманця...» Ті слова просто врубувались у мозок, і я йшов, наче сліпий і глухий, і тільки коли перед очима знову виструнчилися тополі, схаменувся: куди ж я йду?..

Потупцявшись на місці, я поплентав назад до Соборного майдану. Обеліски підсвідомо поминув стороною й пірнув у темну вуличку, що вела до батьківської хати. Десь, мабуть, на нашому кутку, дівчата співали протягло й тоскно:

У садку було тихо, беспокойно, Сквозь дерев'я світила луна. На зельоном ковру ми сідє-ге-лі, Цілувала Ната-га-ша міня-а...

Цю пісню я вперше почув десь років зо два тому, від Оленки, пісня тоді страшенно розсмішила мене і своєю мовою, і наївною примітивністю, а тепер серце болісно стислося, як за чимось без вороття втраченим.

Дійшовши до своєї півхати, я сів під узятими на прогонич вікнами й сидів там добру годину. Тоді звівся, заглянув у лише мені знайому шпаринку. Усередині було темно. Я постукав у віконницю, і двері враз одчинилися. Це мене зовсім не здивувало, неначе в матері тільки й клопоту було, щоб чатувати біля засува.

Мати несміливо торкнулася руками моїх грудей, тоді припала до мене всім своїм старечим тілом і дрібно затряслася. Я незграбно двічі провів долонею по її простоволосій голові й поспішив звільнитись від обіймів, одчуваючи, що коли не зроблю цього негайно, то розплачуся. Я мацнув клямку, відчинив хатні двері й став, не знавши, куди себе подіти в темряві. Мати вбігла за мною, десь пошаруділа на припічку, креснула запальничкою, і переді мною, мов привид, виросла широка й згорблена батькова постать. Батько був увесь у білому, волосся теж світилось проти каганця чистим сріблом. Він підступив до мене, простяг здорову руку, тоді якось аж сіпнувсь уперед, і мені здалося, ніби батько хотів обняти мене, хоч не робив цього ніколи. І його біле волосся, і той несвідомий порух остаточно розладнали мої нерви, губи болісно зсудомились і затремтіло підборіддя. Я боявся, що заплачу вголос, як плачуть малі діти, скаржачись батькам, і заходився жваво роздягатись.

— А я кау матері: хто воно попід віконню на призьбі човгає...

Мати спитала:

— Максимочку, то це ти вже той?..

Голос був такий несміливий, що я відчув: мати сама собі не вірить.

Аби не відповідати на її запитання бодай зразу, я сказав:

— Марія знайшлася. У неї син.

Мати заплакала й почала згадувати Богородицю со младенцом, тоді втерла очі, висякалась у хустку, яку не знати коли й накинула собі на плечі та голову, і сказала:

— У неї дівчинка.

Я здогадався, про кого вона мовить, і наче скам'янів.

— Оце колись устріла, а вона як заголосить — і побігла. Тіки й знаємо, шо люди перекажуть...

Мати стояла, підперши припічок, батько звісив ноги в білих підштаниках із лежанки й заховав куксу в пазуху, а я сидів на ослоні коло чільних вікон.

— Де ж вона, кау? — спитав батько, і я знав, що питає про Марію.

— У Польщі.

— Жива...

— Жива.

— І... він там?

Я завагавсь, але потім кивнув головою.

— Господи, Пресвята Діво со младенцом...

— А його навпроти собору, кау...

Батько говорив про те, що я вже й сам устиг побачити, і це здалося мені жорстоким. Перегодя я спитав охриплим голосом:

— Дядько Йовхим прийшов?

— Йовхим? — Старий довгим поглядом подививсь на мене. — Ше нема... Нема.

Тоді потягся рукою вгору, лайнув на черепі й дістав кисета. Я чекав, що він казатиме. Батько довго топтав люльку, ще довше злазив з лежанки й припалював од каганця, далі, пахнувши кілька разів, обізвався:

— Заболотного Трохима Кузьму забрали.

Це мене зовсім спантеличило. Забрали Кузьму Крутя? Партизанського командира?

— Хтозна, шо воно в їх там... Забрали. Кауть, Кузьма там когось чи одматюкав, чи одкозиряв не так... Плещуть усяку казнащочину, кау...

По довгій мовчанці, коли я встиг скрутити цигарку й викинути недопалок у помийницю, а батько — ще раз натоптати свою люльку, він сказав:

— А ти мовчиш... Прийшов, кау, а нічо не каеш.

— Mo, дитина їсти з дороги, — втрутилась мати, і я знав, що вона зробила це від остраху, боячись почути гірку правду.

— А ти сиди тамечки, кау! — гримнув на неї батько й знову запитливо