Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Гм. Мінімум три райони підходить: мій, на території Академії емпатів і на міському сміттєзвалищі, причому, в академії — найбільший.

— Раніше там було розташоване святилище, яке вважали входом до Нижнього Світу. Його охороняв орден Небесних Лицарів, який став причиною падіння короля Ґірейна. Я спеціально рилася в бібліотеці після розмови з антикваром — їх емблемою був профіль птаха в небі, найближче до «крилець на зоряному фоні» з того, що є в геральдиці. Правда, після скасування ордена ніяких потойбічних воріт не знайшли, офіційно вони вважаються елементом студентського фольклору.

Виявляється, не лише я конструктивно дихав книжковими порохами. А Аксель щось таке свистів про відсутність користі від древніх трактатів!

Оскільки жоден притомний чорний не стане шукати скарби під наглядом допитливих емпатів, вибором шляху я особливо і не мучився.

— Словом, так: на небеса мене не пустять, морда не така, доведеться пертися через помиї.

Поки говорив, звучало красиво, а на місці виявилося, що я собі таки наврочив: кам’янистий, позбавлений ґрунтових вод клаптик землі займало сміття з помиями і (місце, куди міс Фіберті з її астмою попасти не світило). І те, що її оточував абсолютно недоречний в центрі міста ліс, уже багато про що могло сказати знаючій людині (що тут коїться влітку, якщо навіть склади поблизу будувати не наважуються?).

Моя компаньйонка засумувала.

— Не засмучуйся, Кларо! — Її допомога ще могла знадобитися. — Все одно перший раз я буду лише приглядатися. Бойовий маг повинен іти під землю першим і розвідувати безпечний шлях, так завжди роблять. Потім ми все разом там дослідимо.

Вона трохи заспокоїлася, а я глибоко зітхнув і тут-же усвідомив свою помилку — дихати треба було через рот, мілко-мілко. Огорожа звалища ще навіть не з’явилася за деревами, а присутність цього чудового місця уже цілком відчувалася. Здавалося, що це повітря має не лише запах, а і смак. Робота в «Біокіні» і спілкування з Йоганом не підготували мене до того, що я відчував носом — над звалищем висів Сморід з великою букви. Легкий вітерець приносив випари хвилями, і від цього вони сприймалися ще чіткіше. На гілках сито каркали ворони, але, принаймні, мух з нагоди зими не було.

Скажемо прямо: якби не міс Фіберті, яка чекала від свого героя подвигів, я наплював би на улюблену таємницю Чудесників ядучою слиною. Задовольняти цікавість не вартує аж таких жертв! З наближенням до цілі моя рішучість стрімко висихала. В кінці шляху, як наруга над здоровим ґлуздом, мене зустрічали ковані ворота з начищеною (а може, позолоченою) мідною вивіскою. Виясняти, як офіційно називається ця купа помиїв, у мене не було найменшого бажання. До Шереха то все!

Сторóжа охоче вказала мені напрямок на хатинку директора (а я так сподівався, що мене проженуть). Шик закінчився одразу за парканом. В довгих буртах, що рядами тягнулися вздовж доріжок, гнили відходи, сором’язливо прикриті провощеними полотнищами. Не дивлячись на зимову пору, повітря було тепле і вологе, в неглибоких канавах виблискувала білувата ропá. Одразу за буртами, також рядком, стояли вкриті пліснявою сараї з довгими трубами, віддані в розпорядження природникам, тут же під навісами громадилися циліндри застарілих бродильних чанів (куди ж без них!). Звалище оточувало це місце з усіх боків.

Подальший шлях я вирішив уточнити у когось з персоналу. Довго стояв перед дверима в запліснялий сарай, не наважуючись торкнутися вкритої зеленавими розводами ручки. Мене врятувала поява одного з місцевих, мага-природника (я тепер їх по очах впізнаю). Він вийшов назустріч, тримаючи в руках великий бляшаний лоток, де ворушилося щось незрозуміло-біле.

— Доброго здоров’я!

— Правда? — здивувався він.

— Якщо хочете, можете захворіти, — дозволив я.

— Е-е… І вам всього доброго!

Мгм, персонал тут відповідний.

— Як мені знайти директора?

— Он там. — Білий енергійно махнув лотком, мало не обливши мене його вмістом.

— Дякую.

Володар звалища гніздився в акуратній цегляній хатинці. Життєрадісний рум’яний товстун пив каву і заїдав її канапками з м’ясом і зеленню (мене аж замлоїло). На столі перед ним лежали проспекти фірми «Біокін» з розмальованими в яскраві кольори бродильними чанами.

— Цікавитеся нашою продукцією? Я співпрацював з «Біокіном» над створенням цих малюків.

Директор підскочив і простягнув мені (чорному!) руку. В другій він все ще стискав канапку. Зовсім вони тут подуріли.

— Містер Блох до ваших послуг! Вони і справді настільки хороші, як про них пишуть?

— Навіть кращі. Люта конструкція! Але обов’язково замовляйте, аби вам їх встановили і налаштували.

Містер Блог мрійливо посміхнувся.

— Сама лише спрощена процедура очистки варта того, щоби замінити наших монстрів.

Я був з ним категорично згоден, хоча в такому місці як це, перевага може бути не такою помітною. Як мені отримати від містера Блоха дозвіл копатися в його гнилій вотчині без перешкод і свідків?

— Ви виступаєте в ролі представника фірми?

— Ні, тепер я веду новий проект, — раптом мене підхопило натхнення, — контроль над запахами.

Брови директора сміттєзвалища здивовано поповзли догори:

— Хіба це можливо?

— Звичайно. Хоча поки що не в промислових масштабах. Наприклад, можна повністю захистити від проникнення сторонніх ароматів невелике приміщення, при цьому рух чистого повітря буде збережено.

Очі містера Блоха заблищали від захвату.

— Так, це було би…

Все, тепер він мій.

— Я би міг влаштувати вам таке в індивідуальному порядку (розумієте, оригінальний патент належить армії), якщо ви дозволите мені провести на вашому підприємстві деякі дослідження.

— Так, так звичайно! А скільки це буде коштувати.

— Для вас — безкоштовно. В якості рекламної акції.

Ми вдарили по руках, в буквальному смислі цього слова. Напевне, йому місцевими випарами геть розуми поїло — чорного мацати! Я провів первинні зміри магічних еманацій навколо будиночка і поспішив геть. На півдорозі до виходу працівники звалища звільняли один з буртів від покриття і перевантажували його вміст в довгі вози. От тоді я різко пошкодував, що не заникав собі армійський амулет хімічного захисту!!! Хоча не факт, що він би мене врятував: навколо потривоженої бурої маси висів настільки густий сморід, який са-оріотські бойові отруйні речовини не могли дати в принципі. Захисні прокляття просто згорнулися би від перенавантаження.

Зустрівши мене, міс Фіберті наморщилася:

— Едварде, я вважаю, тобі краще не сідати в трамвай.

— Пофіг! Підемо звідси скорше, у мене досі очі сльозяться.

В цей момент мої думки були як ніколи далекими від цілі пошуків.

Віддихавшись і всучивши прачкам осквернений смітниковими випарами одяг, я зрозумів, що вотчина містера Блоха захищена від вторгнення чорних навіть краще, ніж меморіальне кладовище: жоден чаклун туди двічі не попхається. А от некромант — може! І справа не в тому, що я дав слово (теж мені, цінність!) а в самому обурливому факті наявності цього паскудного місця