Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

яке справді лилося попереду, висвітлювало Шаллан (чи принаймні її силует), яка пригнулася біля рогу провалля і визирала з-за нього. Каладін, підступивши, присів коло неї і теж придивився.

Онде він.

Не цибулиноподібний бамбула, як деякі крєм’ячки, а довгий і вузький, той заповнював усю прірву. Гнучкий і лиснючий, монстр мав стрілоподібну морду з гострими жувалами.

А ще було в ньому щось аномальне — таке, що ні сказати, ні описати. Великі істоти мали бути незграбні й сумирні, як чали. Проте цей велет прудко пересувався, легко ступаючи стінками прірви, — так, що тіло заледве торкалося дна. Він гризонув труп полеглого воїна — втримуючи меншими клішнями коло пащі — а відтак роздер його навпіл одним страхітливим укусом.

Було в отій його морді щось із нічного кошмару — злість, міць і замало не розум.

— Ті спрени, — шепнула Шаллан — так тихо, що Каладін заледве розчув. — Я таких уже бачила…

Це вони світилися, танцюючи довкола прірводемона. Скидаючись на осяйні стріли, вони косяками оточували тварюку — хоча вряди-годи то один, то інший відбивався від решти й щезав, здіймаючись у повітря струминкою диму.

— …Біля небесних мурен, — шепнула Шаллан. — Вони й за ними літають. Прірводемони полюбляють мертві тіла — вони, бува, не падлоїди за природою? Хоча ні, оті їхні клішні на позір пристосовані розколювати панцирі. Підозрюю, що біля їхніх природних оселищ водяться табуни диких чалів, а на Розколоті рівнини прірводемони сповзаються заляльковуватись. Але тут обмаль їжі — от вони й накидаються на людей. Проте чому ця особина залишилася в проваллях надовше?

Прірводемон майже розправився з трупами. Каладін узяв дівчину за плече, і та з видимою неохотою дозволила охоронцеві потягти її за собою.

Повернувшись до своїх речей, вони зібрали їх і якомога тихше розчинилися в темряві.

***

Вони йшли багато годин, рухаючись у геть іншому напрямку, ніж раніше. Шаллан знову дозволила Каладінові вести перед, але щосили намагалася запам’ятати пройдений шлях. Щоб надійно встановити, де вони перебувають, треба буде замалювати його.

У голові крутилися о́брази прірводемона. Яке величне створіння! Художниці аж руки свербіли перенести на папір залишений Спогад. Його кінцівки виявилися більшими, ніж вона собі уявляла, і то не «павучими», як у багатонога з його тлустим тільцем. Ні, та істота так і випромінювала міць. Як білошипник — тільки гігантський і екзотичніший.

Тепер прірводемон зостався далеко позаду. Залишалося сподіватися, що це знаменувало безпеку. Щоб вирушити на цю вилазку, Шаллан рано встала, й тепер — уночі — зовсім знесилилась.

Вона крадькома зазирнула в капшук. Сфери потьмяніли. Тікаючи, дівчина осушила їх геть усі. Хвала Всемогутньому за Буресвітло — треба буде зобразити подячного ґліфа. Без наданих ним витривалості й сили, вона нізащо не вгналася б за Каладіном на отих його дибах.

Однак усе одно до бурі знемогла — так, наче Світло спочатку надміру її наснажило, але тепер залишило змарнілою і виснаженою.

На наступній розвилці Каладін зупинився і зміряв Шаллан поглядом.

Та кволо всміхнулася.

— Доведеться стати на нічний привал, — промовив капітан.

— Вибач.

— Не тільки через вас, — сказав той, дивлячись у небо. — Щиро кажучи, я зовсім заплутався й навіть гадки не маю, чи в правильному напрямку ми просуваємось. Зате якщо зранку зможемо визначити, де сходить сонце, це підкаже нам, у який бік прямувати.

Дівчина кивнула.

— У нас іще повно часу, щоб повернутися, — додав він. — Тож хвилюватися нíчого.

Від інтонації, з якою пролунали ці слова, Шаллан негайно стривожилась, але таки допомогла супутникові знайти відносно сухе місце, де вони й розташувалися, поклавши в центр сфери, мов імпровізоване «багаттячко». Порившись у пакунку, що його Шаллан зняла з убитого солдата, Каладін знайшов там кілька сухпаїв — пласких перепічок і в’яленого чалового м’яса. Не найапетитніші наїдки, але ліпше, ніж нічого.

Дівчина відкинулася спиною на стінку прірви й, дивлячись угору, почала жувати. Характерний присмак «із душком» з очевидністю свідчив, що ті перепічки були з Душезаклятого зерна. За хмарами зірок було не видно, але їхні спрени, літаючи нижче, утворювали далекі «сузір’я».

— Дивно, — шепнула вона Каладінові, який і собі підкріплював сили. — Я пробула тут усього пів ночі, але в мене таке відчуття, неначе часу збігло куди більше. А ті верхівки плато здаються такими далекими, правда ж?

Той хмикнув.

— О, так, — промовила Шаллан. — Мостонавідницьке хмикання — це ж ціла мова. Треба буде пройтися з тобою по її тонах і морфемах, бо я ще не вповні засвоїла ці елементи.

— Мостонавідниця з вас просто жахлива.

— Що, занизька?

— І це теж. А ще занадто жіночна. Не думаю, що вам пасували б наші короткі штани й відкритий жилет. Або радше пасували б надто добре, і це, бува, дещо відволікало б решту обслуги.

Дівчина всміхнулася з такого зауваження й, покопирсавшись у портфелі, витягла альбом та олівці. Принаймні її малярське приладдя не залишилося нагорі. Вона поцупила собі одну зі сфер і заходилася малювати, тихенько мугикаючи. Фрактал досі сидів у неї на спідницях, але через присутність стороннього вдовольнявся мовчанкою.

— Буря забирай! — озвався Каладін. — Ви що, малюєте автопортрет в образі мостонавідниці?..

— Так, звісно, — відказала художниця. — Малюю для тебе непристойні картинки після всього кількох годин у проваллі. — Вона прошкрябала лінію. — Але ж і вигадник ти, мостонавідничку.

— Просто до слова прийшлося, — пробурчав капітан і, підвівшись, підійшов, щоб подивитися, чим вона зайнята. — А я гадав, ви стомилися…

— Так, я виснажена й маю розслабитися, — відказала Шаллан.

Невже це не очевидно? Одразу братися за прірводемона бажання не було — для цього треба розім’ятися.

І вона натомість зобразила пройдений розколинами шлях — таку собі мапу чи радше замальовку проваль, але побачених не знизу, а згори. Таке завдання було досить вигадливе, а отже й цікаве, хоча художниця не мала сумніву, що кілька кутів і виступів були позначені неправильно.

— Що це? — поцікавився Каладін. — Замальовка Рівнин?

— Щось на кшталт мапи, — відказала мисткиня, скривившись. Про що свідчила оця її нездатність малювати по-людськи — кількома штрихами, що показували б, де вони перебувають? Але ні — їй подавай цілу картину. — Я до пуття не знаю, який вигляд має кожне з тих плато, котрі ми обігнули — адже бачила тільки проходи.

— І ви так добре їх запам’ятали?

Грім і блискавка! Хіба вона не мала наміру по змозі зберігати в таємниці, що в неї аж така зорова пам’ять?

— Е-е… Ні, не зовсім. Тут багато здогадного.

Виказавши свій прихований хист, Шаллан почувалася по-дурному. Вейл вишпетила б за таке, але її тут не було. На жаль — адже весь цей «курс виживання в пустизні» давався б їй легше.

Каладін узяв у дівчини малюнок і, підвівшись, підсвітив собі сферою.

— Що ж, коли вірити цій мапі, ми тримали не на захід, а на південь. Без світла мені складно орієнтуватися точніше.

— Можливо, — відказала та й, узявши інший аркуш, стала накидати прірводемона.

— Дочекаймося ранку, і сонце підкаже нам, куди прямувати.

Шаллан, кивнувши, заходилася малювати, а капітан наглянув собі місце й умостився, підклавши згорнутий мундир замість подушки. Художниці й самій кортіло прилягти, але малюнок так і рвався з неї, вимагаючи перелити на папір бодай щось.

Але — протримавшись усього з пів години