Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

й хіба на чверть завершивши ескіз — вона сховала аркуша, згорнулася клубочком на твердому дні провалля і, підклавши під голову пакунок, заснула.

***

Коли Каладін розштовхав її тупим кінцем ратища, було ще геть темно. Шаллан застогнала, й перекотившись дном провалля на інший бік, спросоння спробувала затулити вуха подушкою.

І від того, звісна річ, розсипала на себе в’ялене чалове м’ясо. Мостонавідник хихикнув.

Ти диви — з такого йому смішно. От буреклятий суб’єкт! Скільки їй вдалося поспати? Закліпавши заспаними очима, вона зосередила погляд на розколині далеко вгорі.

Ні, жодного проблиску світла. То вона поспала всього дві-три години? Хоча яке там «поспала»! Про точне формулювання можна було сперечатися, але вона б описала це так: «крутилася й вертілася на жорсткому дні прірви, час від часу злякано схоплюючись, щоб виявити на “подушці” калюжку слини». От тільки на відміну від слини, це громіздке формулювання не так легко сходило з язика.

Дівчина звелася в положення сидячи й витягла затерплі кінцівки, попутно з’ясовуючи, чи не розстібнувся вночі рукав захищеної руки і чи не сталося ще чогось однаково непристойного.

— Я маю прийняти ванну, — пробурчала вона.

— Прийняти ванну? — перепитав Каладін. — Ви всього день як у відриві від цивілізації.

Та шмигнула носом.

— Якщо тобі не звикати до смороду немитих мостонавідників, це ще не означає, наче брати з тебе приклад варто й мені.

Каладін косо всміхнувся й, підібравши в неї на плечі шматочок чалового м’яса, вкинув його собі в рот.

— У містечку, де я зростав, милися раз на тиждень. Навіть тамтешні світлоокі, певне, здивувалися б, що тут усі купаються частіше — хоч би й звичайні солдати.

Та як він сміє бути таким бадьорим із самого ранку — або радше «ранку»? І дівчина, коли той відвернувся, пожбурила в нього ще шматком м’яса — але буреклятий субчик спіймав його на льоту.

«Ненавиджу цього типа».

— Доки ми спали, нас не зжер прірводемон, — сказав капітан, ховаючи назад у пакунок усе, крім одного міха з водою. — Я б сказав, що, за таких умов, це вже благословення. Ну ж бо, піднімайтесь. Ваша мапа зорієнтувала мене, куди прямувати, а ще ми зможемо звіряти дорогу за сонцем. Ми ж хочемо залишити великобурю позаду, чи не так?

— Я хочу залишити позаду тебе. І дрючком відгамселити, — пробурчала Шаллан.

— Га?

— Глухих повезли, — відказала дівчина, підводячись і силкуючись дати скуйовдженому волоссю бодай якийсь лад.

Буря забирай! У неї, певне, вигляд каламарика з червоним чорнилом, у який влучила блискавка. Шаллан зітхнула. Щітки для волосся не було, а он той «живчик», схоже, не чекатиме, доки вона заплете годящу косу. Тож вона взула чоботи (носити ті самі шкарпетки два дні поспіль було найменшою з її бід) і підібрала портфеля. А пакунок ніс мостонавідник.

Каладін вів перед, простуючи прірвою, а дівчина пленталася за ним. У животі бурчало, нарікаючи, що за вечерею вона геть мало з’їла. Але снідати не хотілося, і Шаллан махнула на бурчання рукою. «Так тобі й треба», — промайнула думка. Хай кого стосувалося це «тобі»…

Зрештою небо таки почало світлішати. Висновуючи з того, де був схід, вони йшли в правильному напрямку. Каладін занурився у звичну для себе мовчанку — від його недавньої бадьорості не лишилося й сліду, а натомість здавалося, що йому не дають спокою невеселі думки.

Порівнявшись із ним, Шаллан позіхнула:

— Про що розмірковуєш?

— Та от саме подумав, як добре побути трішечки в тиші, — відказав охоронець. — Коли ніхто не докучає.

— Брешеш. Чому ти так стараєшся відштовхувати людей?

— Мабуть, не хочу починати чергової суперечки.

— Не бійся, не почнеш — для суперечок надто рано. — Шаллан знову позіхнула. — От спробуй: скажи мені щось образливе.

— Не хочу я…

— Ану скажи! Негайно!

— Я б радше бродив тут із маніяком-убивцею, ніж із вами. Бо якби той набридав мені розмовами, в мене принаймні був би простий вихід.

— А в тебе ноги смердять, — відказала Шаллан. — От бачиш? Тепер надто рано. О цій годині я органічно не можу сипати дотепами. — Але, позволікавши, тихенько докинула: — Та й жоден убивця не склав би компанію такому, як ти. Адже зрештою бодай якісь стандарти має кожен.

Каладін хмикнув, і кутики його вуст поповзли догори.

— Обережніше, — промовила дівчина, перестрибуючи через колоду на дні, — а то ще всміхнешся. Та що там — я могла б заприсягтися, що сьогодні із самого ранку ти був у гуморі. Ну чи принаймні був ладен терпіти цей світ. Хай там як, а якщо в тебе поліпшиться настрій, наша прогулянка стане одноманітною.

— Одноманітною? — перепитав мостонавідник.

— Так. Бо якщо ми обоє будемо приємними, то зникне колорит. Бач, яка штука: справжнє мистецтво ґрунтується на контрасті — як-от світла й тіні. Щаслива, усміхнена, блискуча панна — і похмурий, набурмосений, смердючий мостонавідник.

— Це… — Каладін зупинився. — Смердючий?

— На видатних портретах героя показано з іманентним контрастом, — пояснила Шаллан. — Наприклад, сильним, але з натяком на вразливість — щоб глядач міг порівняти себе з ним. Тож твоя невеличка проблема створює потужний контраст.

— Та на портреті цього навіть не передати! — насупився охоронець. — А до того ж від мене не смердить.

— О, то все не так погано? Ура!

Той приголомшено глянув на неї.

— Я милостиво сприймаю твоє замішання як свідчення подиву з моєї дотепності о такій ранній годині, — пояснила Шаллан. А відтак нахилилася ближче й по-змовницьки додала: — Насправді з гумором у мене поганенько — просто на тлі тупака на кшталт тебе я здаюся дотепною. Контраст, розумієш?

І, всміхнувшись, дівчина рушила далі, мугикаючи під ніс. А день таки потроху налагоджувався. І чого вона допіру була не в настрої?

Щоб наздогнати її, Каладін пустився підбігцем.

— Дамочко, буря на вашу голову! Не знаю, що про вас і подумати.

— Аби тільки не подумував укоротити мені віку.

— Мені дивно, що до цього ще ніхто не додумався. — Він похитав головою. — Скажіть чесно: як ви тут опинилися?

— Ну, міст завалився — я і впала…

Капітан зітхнув.

— Вибач, мостонавідничку, — «перепросила» Шаллан, — але твоя натура так і проситься, щоб я з неї пожартувала. Навіть зранку. То, кажеш, як я тут опинилася? У сенсі, «тут» — це «на Розколотих рівнинах», а «як» — це «навіщо»?

Каладін кивнув. Була в ньому якась неотесана привабливість — краса природного останця на противагу вишуканій скульптурі на кшталт Адоліна.

Але ця його внутрішня напруженість лякала Шаллан. Він справляв враження людини, яка ні на хвилину не розціплює зубів і не може дозволити собі — або комусь іншому — просто присісти й перепочити.

— Я прибула сюди у зв’язку з дослідженням Ясни Холін, — пояснила Шаллан. — Працю її життя потрібно завершити.

— А як же Адолін?

— Адолін став приємним сюрпризом.

Вони проходили повз цілу стінку, суціль задраповану ліанами, що коренилися в розломі нагорі. Із наближенням Шаллан рослини, звиваючись, відповзали. «А вони насторожі, — зауважила дівчина. — І моторніші, ніж більшість ліан». Пряма протилежність тим, які росли в садах у неї вдома, бо тамтешня флора надто довго пробула