Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

самотній.

Попри всю товстошкірість, мостонавіднику це, схоже, таки дошкулило, і в світлі сфер стало видно, як той паленіє з лиця.

— Я от-от перегляну свою думку, що ви не така погана, як інші, — сказав він.

— Не бреши, — парирувала дівчина. — Я не сподобалась тобі із самого початку. І то не лише через чоботи. Я бачу, як ти косишся на мене.

— Це тому, що помічаю, як із-під приклеєної усмішки ви брешете кожному зустрічному, — відказав Каладін. — А щирою здаєтеся тільки тоді, коли когось ображаєте!

— Бо тобі нічого щирого, крім образ, я сказати не можу.

— От іще! Я просто… Теж мені! Чому перебуваючи поряд такої дамочки, як ви, мені так і кортить заховати обличчя в долонях?

— Бо я маю спеціальну підготовку й колекціоную лиця, — відрізала Шаллан.

Аж раптом скосилась убік. Що це було?

— Не можна просто взяти й… — почав мостонавідник.

І змовк — бо звук дряпання, який долинав від одного з проваль, погучнішав.

Каладін миттю затулив рукою свій імпровізований сфероліхтар, зануривши їх у пітьму. Як на Шаллан, від цього стало тільки гірше. Тож вона побрела крізь темряву і схопилася правицею за плече охоронця. Він дратував її, зате вона була тут не сама.

Скрегіт не затихав — такий звук виникає, коли камінь треться об камінь. Або… панцир об скельну породу.

— Гадаю, перегавкуватися в мережі тіснин із такою акустикою було не надто розумно, — нервово прошепотіла Шаллан.

— Еге.

— Він наближається, так? — шепнула вона.

— Еге.

— То що… тікаємо?

Дряпання, здавалося, долинало просто з-за рогу.

— Еге, — відказав Каладін і, прибравши руки зі сфери, кинувся геть від тих звуків.

 

 

 

5 ≈ 61 м.

 

70. З нічного кошмару

 

Хтозна, чи так і замислив Танаваст, але Райз тисячоліттями не забирав життя ще когось із шістнадцяти. І хоча я сумую через ті величезні страждання, яких він завдав, та все ж не думаю, наче ми могли сподіватися ліпшого результату.  

 

Каладін мчав проваллям, перестрибуючи хмиз і наноси та здіймаючи з калюж хмари бризок. Дівчина трималася ліпше, ніж він сподівався, але — сповільнена сукнею — і близько не могла тягатися в прудкості з ним.

Капітан стримував темп бігу, підлаштовуючись під Шаллан. Нехай вона й доводила його до сказу, а залишати Адолінову наречену на поживу прірводемонові охоронець не збирався.

Добігши до розвилки, вони вибрали дорогу навмання, а на наступній пригальмували тільки для того, щоб перевірити, чи не відстав переслідувач.

Ні, не відстав. Іззаду долинав глухий скрегіт клішень об камінь — таке собі шкрябання. Каладін узяв у дівчини портфеля — адже пакунка забрав іще раніше — й вони помчали іншим проходом. Чи то Шаллан була в чудовій формі, а чи своє взяла паніка, проте коли вони добігли до наступної розвилки, та на позір навіть не захекалась.

Часу на зволікання не було. Капітан кинувся в один із проходів, а у вухах стояв скрегіт карапакса. Аж раптом прірвою рознісся чотириголосий трубний звук — гучний, як тисяча сурм, що сурмлять в унісон. Шаллан звереснула, але Каладін заледве розчув її за тим жахливим шумом.

Розбурханими хвилями ховалася рослинність, і за лічені миті пишне провалля зробилося голим, наче світ в очікуванні на великобурю. Біля наступної розвилки дівчина загаялася й, озирнувшись на звуки погоні, виставила руки, ніби готувалася обняти ту істоту. От буреклята дамочка! Каладін схопив її, потягнув за собою, і вони, не зупиняючись, пробігли два провалля.

Переслідувача капітан не бачив, але чув, що той не відстає. Близько чи далеко він, сказати було складно, але їхній запах монстр не загубив. Чи прірводемони орієнтуються на шум? Мостонавідник і гадки не мав, на що покладалися ці хижаки.

«Нам потрібен план! Не можна ж просто…»

На наступній розвилці Шаллан звернула в інше провалля, ніж він, і Каладін, лайнувшись, різко загальмував і кинувся їй навздогін.

— Тепер не час… — прохекав він, — сваритися через…

— Стули пельку й не відставай, — огризнулася дівчина.

І підвела його спершу до одної розвилки, а потім до другої. Каладін відчував, що засапався, в легенях палало вогнем. Шаллан спинилася, а відтак тицьнула пальцем і пірнула в провалля. Капітан побіг за нею, озираючись через плече.

Але побачив тільки темряву. Місячне сяйво було надто далеке, щоб освітити ці прірви з їхньою вільглістю. Вони й не знатимуть, що прірводемон насідає на п’яти, доки його не висвітлять їхні сфери. Але Прародителю бур — той, здавалося, був зовсім близько.

Каладін знову перевів увагу на біг і замало не спіткнувся об щось на дні прірви. Ще один труп? Він перескочив через нього й наздогнав Шаллан. Поділ її сукні був пошматований і подертий, волосся сплуталося, а обличчя пашіло. Вона провела їх іншим проходом, а відтак сповільнила біг і спинилася, спершись рукою на стінку провалля й відсапуючись.

Каладін заплющив очі, стараючись віддихатися. «Довго відпочивати не можна — за нами погоня». Відчуття було таке, наче він зараз звалиться з ніг.

— Затули світло, — прошипіла Шаллан.

Той насупився, але зробив, як веліли.

— Довго відпочивати не можна, — прошипів він у відповідь.

— Цить.

Як не рахувати крихітних промінчиків, що пробивалося між пальців, запанувала непроглядна темрява. Здавалося, що шкрябання лунає просто в них над головою. Буря забирай! Невже доведеться зітнутися з цим чудовиськом? Не маючи Світла? У відчаї він спробував висотати заряд із затиснутого в долоні «ліхтарика».

Буресвітло не всоталося, а Сил він не бачив аж ген від моменту падіння. Скрегіт не вщухав, і Каладін приготувався дати драла, але…

Враження було таке, наче ті звуки зоставалися на місці. Каладін насупився. Труп, що об нього він замало не спіткнувся, був одним із тих, які допіру впали в прірву після битви. Шаллан привела їх назад — до початкової точки маршруту.

А прірводемона… до поживи.

Каладін напружено чекав, прислухаючись, як у грудях шалено гупає серце. Проваллям розлягалося шкрябання. А ще — от дивина — позаду зблиснув якийсь вогник. Що то було?

— Залишайся тут, — шепнула Шаллан.

А сама — хто б міг повірити? — рушила до того скреготу. Незграбно стискаючи в одній руці сфери, охоронець потягнувся іншою до дівчини, щоб стримати її.

Та обернулася до нього й опустила погляд: як виявилося, Каладін ненавмисне схопив її за лівицю… Той негайно розтиснув руку.

— Я маю подивитися на нього, — шепнула Шаллан. — Адже він так близько.

— Ви збожеволіли?

— Мабуть.

І рушила до тварюки.

Каладін вагався, як йому бути, подумки проклинаючи цю дурепу. А зрештою поклав на землю ратище й, прикривши світло сфер її портфелем і пакунком, рушив слідом. А що йому залишалося? Пояснювальна Адолінові? «Так точно, княжичу, я не завадив вашій нареченій податися в пітьму, де її зжер прірводемон. Аніже, сам я за нею не пішов. Так точно, я боягуз».

Сяйво,