Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

посвітити довкола. Результат приголомшував: десятки різновидів ліан, червоні, жовтогарячі й фіолетові рюшоцвіти, крихітні скелебруньки на стінках і невеличкі грона клямкунів, які то розтуляли, то стуляли свої скойки, мовби дихали.

Довкола пасма сланцекірки, що нагадувало вузлуваті пальці, порошинками роїлися життєкузьки. Нагорі такого було майже не побачити: крихітні цяточки зеленого світла вилися проваллям, линучи до суцільної стіни бульб завбільшки з кулак, над якими звивалися щупальці. З наближенням Шаллан ці щупальці ховалися, і стіною немовби збігала хвиля. Художниця тихенько охнула й залишила собі Спогад.

Мостонавідник попереду зупинився і обернувся до неї.

— Що там таке?

— Невже ви навіть не помічаєте цієї краси?

Той підвів очі на утворювану бульбами стіну. Шаллан не мала сумніву, що десь читала про цей вид — одначе назва вилетіла в неї з голови.

Мостонавідник рушив далі, й дівчина побігла йому навздогін.

Пакунок бив по спині, і вона, поспішаючи, замало не впала, спіткнувшись об сплутану купу відмерлих ліан. Утративши рівновагу, Шаллан аж лайнулася й застрибала на одній нозі, щоб не впасти.

Її супутник простяг руку й забрав у неї пакунок.

«Здогадався нарешті», — подумала дівчина.

— Дякую.

Той тільки хмикнув і, закинувши пакунок на плече, рушив далі, не кажучи й слова. Аж ось вони дійшли до розвилки: один прохід вів праворуч, а інший — ліворуч. Щоб прямувати далі на захід, потрібно було обігнути наступне плато. Доки Каладін обирав, куди їм звернути, Шаллан підвела голову, щоб добре роздивитися і запам’ятати, який вигляд мало плато з цього краю.

— Зворотній шлях займе навіть довше, ніж дорога сюди, — промовив мостонавідник. — Тоді нам доводилося чекати, доки підтягнеться армія, але, перетинаючи плато по центру, ми могли зрізати путь. Та коли їх щоразу обходити, наша мандрівка затягнеться.

— Що ж, зате товариство приємне.

Той скосив на неї очі.

— Я маю на увазі для тебе, — докинула дівчина.

— Мені що, слухати ваше базікання до самого табору?

— Звісно, ні, — відрізала закид Шаллан. — Я ж бо збираюся додати ще й варнякання, трішки патякання і вряди-годи шварготання. От тільки б не перестаратися: бо що занадто, то не здраво.

— Чудово…

— А ще я вправлялася терендіти.

— Чекаю не дочекаюся, щоб послухати.

— О, то я ж саме цим і зайнята.

Мостонавідник глянув на неї, свердлячи своїми грізними очима її власні. Шаллан відвернулася. Він вочевидь не довіряв їй. Охоронець є охоронець, і дівчина сумнівалася, щоб коло його довірених осіб було широке.

На наступній розвилці Каладін розмірковував довше, і Шаллан розуміла чому: дивлячись ізнизу, зорієнтуватися, який прохід куди веде, було непросто. Плато мали різноманітну й не завжди правильну форму: одні були довгі й вузькі, а інші — ідеально округлі. Ну а коли додати ще й усілякі бічні відгалуження, це перетворювало плетиво проходів на формений лабіринт. Усе здавалося не так і складно — бо глухих кутів практично не траплялося — тож на позір варто було всього-на-всього тримати на захід.

Але на захід — це в якому напрямку? Ні, заблукати в тамтешніх проваллях було страх як просто.

— Ти ж не обираєш, куди йти, навмання? — спитала Шаллан.

— Ні.

— А ти, схоже, добре знаєшся на цих розколинах…

— Так і є.

— Певне, тому, що ця похмура атмосфера відповідає твоєму характеру?

Той відійшов, навіть не глянувши на неї.

— Буря забирай! — гукнула Шаллан, кидаючись йому навздогін. — Це мало прозвучати як невимушене зауваження. Мостонавідничку, ти коли-небудь заспокоїшся?

— Гадаю, я просто… як це ви казали? «Мізантроп»?

— Підтверджень протилежного я поки не побачила.

— Бо світлоокі на кшталт вас не надто придивляються. Для них усі, хто має нижчий статус, — просто іграшки.

Для дівчини це прозвучало, наче ляпас по обличчю.

— Що? Звідки таке дике уявлення?

— Воно самоочевидне.

— Для кого? Особисто для тебе? Коли це ти бачив, щоб я ставилася до нижчих за статусом як до іграшок? Наведи мені приклад.

— Коли мене кинули до в’язниці за те, за що будь-якого світлоокого нагородили б аплодисментами, — миттю відказав Каладін.

— І це, по-твоєму, моя провина? — зажадала відповіді Шаллан.

— У цьому винен весь ваш клас. Щоразу, як одного з нас ошукують, перетворюють на раба, б’ють і ламають, провина лягає на всіх, хто хоч би опосередковано підтримує такий стан речей.

— Та що ти кажеш? Світ влаштований несправедливо? От так відкриття! Деякі можновладці зловживають становищем, гноблячи нижчих від себе? Ну й дивина! І відколи ж це почалося?

Замість відповіді мостонавідник ув’язав знайдені сфери в клуночок, зроблений із білого носовичка одної з мертвих писарок, і, почепивши цей «ліхтар» на кінчик списа, високо здійняв його, яскраво освітивши провалля.

— Як на мене, ти просто шукаєш собі виправдання, — сказала дівчина і сховала власну сферу, щоб звільнити одну руку. — Так, я не заперечую, що з тобою повелися несправедливо. Але я гадаю, що це ти переймаєшся через колір очей, бо так тобі легше вдавати, наче всі світлоокі гноблять тебе як нижчого за суспільним становищем. А ти ніколи не шукав простішого пояснення? Може, тебе не люблять не за темні очі, а за те, що ти страшенно неприємний тип?

Той лише фиркнув і пришвидшив крок.

— Ні, ти не відкрутишся від мого запитання, — не вгавала Шаллан, яка майже бігла, щоб не відставати від його сягнистої ходи. — Я не дозволю тобі натякнути, наче твоя співрозмовниця зловживає суспільним становищем, і піти собі геть, нічого не пояснивши. Допіру ти встругнув цю штуку з Адоліном — а тепер моя черга? Та що з тобою таке?!

— Вам довести на ліпшому прикладі, що простолюддя для вас — просто іграшки? — кинув Каладін, уникаючи прямої розмови. — Гаразд. Ви відібрали в мене чоботи, видаючи себе не за ту, ким були, бо залякали першого зустрічного темноокого солдата. Чи досить це переконливий приклад, що нижчі за статусом у ваших очах — тільки забавки?

Дівчина застигла на місці — тут він мав рацію. Їй би звалити все на Тин, але його зауваження робило такі аргументи беззубими.

Капітан, спинившись, озирнувся на неї і зрештою, зітхнувши, промовив:

— Послухайте, я не тримаю на вас зла за ті чоботи. А останнім часом ще й переконався, що ви не така погана, як інші. Тож просто облишмо про це…

— Не така погана, як інші? — перепитала Шаллан, підійшовши. — От так комплімент! Що ж, припустімо, наче ти маєш рацію. Нехай я і є бездушна багатійка. Але це не скасовує того факту, що ти, Каладіне Буреблагословенний, буваєш відверто мерзосвітним хамлом!

Той знизав плечима.

— І це все? — спитала дівчина. — Я визнаю свою провину, а твоєю єдиною відповіддю стає стенання плечима?

— Я такий, яким зробили мене світлоокі.

— І ти нітрохи не винен у своїй поведінці? — спокійним тоном поцікавилася Шаллан.

— Я б сказав, ні.

— Прародителю бур! Хай що я скажу, а твого ставлення до мене це не змінить, еге ж? І ти так і залишишся упередженим причепою, сповненим жовчі? Неприємною у спілкуванні людиною? Ти, певне, страшенно