Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— А як же прірводемони? — спитала дівчина, різко обернувшись в інший бік, де по стінці проповзав крєм’ячок.

— Я не бачив жодного. — Він не брехав, хоча одного разу таки бачив якусь тінь, що продиралася віддаленим проваллям. Навіть від думки про той день його продер мороз. — Вони не такі поширені, як дехто гадає. Справжня небезпека тут — великобурі. Розумієте, якщо навіть далеко звідси задощить…

— Так, зливові паводки, — промовила Шаллан. — У тіснині вони дуже небезпечні. Я про них читала.

— Не маю сумніву, що це нам дуже допоможе, — пустив шпильку Каладін. — Ви згадували, що десь поблизу лежить мертвий солдат?

Дівчина показала й рушила за капітаном, який, підсвічуючи собі сферою, пішов у вказаному напрямку. Там лежали кілька мертвих списників, яких зіштовхнули з плато нагорі. Їхні тіла вкривали свіжі рани, а прямо біля них валявся мертвий паршендієць, який також загинув недавно.

У його бороду були вплетені неогранені самоцвіти. Каладін торкнувся одного з тих яхонтів і, повагавшись, спробував висотати з нього заряд. Нуль результату. Він зітхнув і, схиливши голову перед полеглими, зрештою висмикнув з-під одного з них списа й підвівся. Світло нагорі померкло, ставши темно-темно-синім. Насувалася ніч.

— То що, почекаємо? — запропонувала Шаллан.

— І чого ж ви пропонуєте чекати? — спитав Каладін, закидаючи ратище на плече.

— Що по нас повернуться… — Дівчина змовкла. — Але ніхто по нас не повернеться, чи не так?

— Нас мають за мертвих. Буря забирай, та ми й мали б загинути. А ще, гадаю, сюди надто далеко, щоб прислати людей по наші тіла. Тим паче після нападу паршенді… — Капітан потер підборіддя. — Нам, певне, варто дочекатися військової експедиції Далінара, яка має проходити цими краями, прямуючи до центру Рівнин. До неї всього кілька днів, еге ж?

Дівчина зблідла — або радше зблідла ще дужче. Ота її світла шкіра була така дивна. Через неї та руде волосся вона справді була схожа на мініатюрну рогоїдку.

— Далінар планує виступити одразу після останньої великобурі, яка передує Риданню. Ця буря вже близько. І вона принесе із собою силу-силенну дощівки…

— Тоді це невдала ідея.

— Отож-бо.

Каладін спробував уявити, на що буде схожа великобуря тут, унизу. Він бачив її наслідки, коли мародерствував у складі Четвертого мосту. Пошматовані, понівечені тіла. Купи мотлоху, який розмазало по стінках і понабивало в розщілини. Валуни з людський зріст, які завиграшки несло потоком, доки ті не застрягали в тіснині, подекуди на висоті у ледь не десять людських зростів.

— А коли… коли налетить ця буря? — спитав капітан.

Шаллан глянула на нього й стала копирсатися в портфелі, який притримувала крізь тканину захищеною лівицею, а вільною рукою перебирала папери. «Сфероліхтарика» їй довелося сховати, і дівчина махнула супутникові, щоб той підійшов зі своїм.

Він присвітив їй, і Шаллан пробігла очима сторінку, посмуговану написаними рядками.

— Завтра ввечері, — тихо сказала вона. — Щойно зайде перший місяць.

Каладін гмикнув і, здійнявши сферу, роззирнувся в проваллі. «Ми на північ від розколини, в яку провалилися, — майнуло в свідомості. — Тож повертатися нам, певне… в тому напрямку?»

— Що ж, гаразд, — промовила Шаллан і, глибоко зітхнувши, защебнула портфеля. — Тоді негайно рушаймо у зворотній шлях пішки.

— Не хочете хвильку посидіти, щоб перевести подих?

— Із моїм подихом усе гаразд, — відрізала Шаллан. — Тож коли ти не заперечуєш, я б радше рушала. Бо навіть якщо часу вдосталь, ліпше потім сісти й, попиваючи підігріте вино, сміятися з нерозумності свого поспіху. Не знаю, як ти, а я б охоче відчула себе дурепою…

— Маєте рацію, — відказав Каладін. Його любов до цих проваль не означала, наче він був ладен, щоб великобуряна стихія застигла його тут, на дні одного з них. — У вашому портфелі, бува, не знайдеться мапи?

— Ні, — скривилася дівчина. — Свою я не брала, користуючись натомість тими, що були у Її Світлості Велат. Але я, мабуть, зможу пригадати дещо з побаченого.

— Тоді, гадаю, нам сюди, — вказав Каладін і рушив у путь.

***

Мостонавідник закрокував у вказаному напрямку, навіть не давши Шаллан змоги висловити, що вона думає з цього приводу. Тож дівчині нічого не залишалося, окрім як притлумити роздратоване зітхання й, підхопивши пакунок (там, зокрема, лежали знайдені в солдата бурдюки) і міцніше стиснувши портфель, поквапитися за ним, чіпляючись подолом сукні за те, що — як їй хотілося вірити — було дуже білою хмизиною.

Рослявий мостонавідник навіть не дивився на завали, що їх спритно то переступав, то обминав. Чому вціліти мав саме він? А втім, правду кажучи, Шаллан раділа, що знайшла живим бодай когось — адже бродити тут одній-однісінькій було б неприємно. Зате цей тип був досить забобонний, щоб повірити, наче його врятували примхи долі та спрени. Вона й гадки не мала, як урятувалася сама, не кажучи вже про супутника. До зустрічі з мостонавідником Фрактал, котрий сидів у неї на спідницях, висловлював гіпотезу, що Шаллан порятувалася завдяки Буресвітлу.

Після падіння з принаймні двохсотфутової висоти? Що ж, це лише доводило, як мало їй відомо про свої здібності. Прародителю бур! Вона врятувала життя ще й цьому чоловікові. Помилки бути не могло: коли міст завалився, вони полетіли додолу одне поряд одного.

Але як? І чи не можна з’ясувати, як це повторити?

Шаллан силкувалася не відставати. А бодай цим довгоногим алетійцям буря! Не люди, а помилка природи. Мостонавідник крокував, наче солдат на марші, нітрохи не переймаючись тим, що їй доводилося вибирати дорогу ретельніше, ніж йому — вона ж бо не хотіла зачіплятися подолом за кожну «хмизину» на своєму шляху.

Дійшовши до ковбані на дні прірви, чоловік заскочив на колоду, що перегатила її вздовж, і, практично не сповільнюючи кроку, перейшов на інший бік. А от супутниця, наблизившись, спинилася.

Каладін здійняв сферу й озирнувся на дівчину.

— Тільки не кажіть, що знову зажадаєте моїх чобіт.

Та задерла ногу й показала, що під сукнею взута в свої, військового зразка. Забачивши таку картину, мостонавідник звів брову.

— Невже ти гадав, що я вирушу на Рівнини в пантофлях? — спитала Шаллан, червоніючи. — І взагалі, під сукнею такої довжини взуття все одно не видно.

Вона глянула на колоду.

— Допомогти вам перебратися на інший бік? — запропонував капітан.

— Та ні. Насправді мене просто здивувало, як сюди потрапив стовбур вагобрубка, — зізналася дівчина. — Адже рости в цій частині Рівнин такі дерева ніяк не можуть — тут надто холодно. Цей екземпляр міг вирости на узбережжі — але щоб бурею його віднесло аж сюди? На чотириста миль?

— Тільки не кажіть, що в нас привал, бо вам треба зробити замальовку…

— Та годі тобі! — відказала Шаллан, ступаючи на колоду та обережно перебираючись через ковбаню. — Знав би ти, скільки в моїй колекції замальованих вагобрубків…

А от щодо решти тамтешньої флори… Оце вже була інша річ. Попри обтяженість портфелем і пакунком на плечах, дорогою дівчина раз по раз здіймала «вільну» руку зі сферою, щоб