Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

У вересні 2016 року Артур вирішить поїхати за кордон “ловити літо”, бо домашнє закінчилось. Полетять на Кіпр. До них приєднаються Натан і Вікторія з дітьми. І тут, одного вечора, Віка таки витягне Артура на сальсу, хоча він дуже опирався, але і Злата, і діти підтримали божевільну ідею Віки — пішов. Давно не танцював, але як і казала Віка: це як їздити на велосипеді — раз і на все життя.

— Ех, Павленко, — скаже Віка, коли під оплески вони повернуться за свій столик, — якби ти тоді танцював зі мною — ми були б чемпіонами…

— Я не збирався займатися танцями все життя, тому навряд чи ми були б чемпіонами, — усміхнувся Артур. — Мене влаштовує, як все склалось і без чемпіонства. Правда, я б змінив декілька неприємних моментів, якби була така можливість, а так — я дуже задоволений тим, як я живу і що маю.

— Золоті слова, — погодилась Віка. — Не всі можуть так сказати…

На момент написання епілогу, родина Павленків, як і багато хто з нас перебуває на карантині. З його настанням в їхньому звичному житті мало що змінилося: сини перестали їздити до школи на велосипедах, а Тамілу не потрібно вести в садочок. Артур працює, як і працював, віддалено, виконує різні проекти для закордонних і місцевих замовників, віддавши весь проект з гвинтівками у руки Ромена, котрий досі намагається домогтись фінансування на їхнє виробництво, передаючи на фронт лише одиничні екземпляри, зроблені за пожертви…

Поява коронавірусу налякала Злату. Артура теж, але він намагався не виказувати своїх побоювань. Він переглядав звіти і статистику в англомовному інтернеті щодня. Картина вимальовувалась гнітюча. Високий відсоток смертності жахав. Вже пізніше, коли Китай зізнається, що не вносив до статистики заражених безсимптомних хворих, а це близько 60% всіх інфікованих — тривога трохи спаде, бо відсоток померлих у співвідношенні до заражених різко знизиться.

Артур знав, що вірус чоловіків вражає частіше, любить ІІ групу крові, можливе різке ускладнення супутніх захворювань, а в його випадку — це і “улюблене” місце ураження — легені.. Вік для вірусу значення не має. Хворіють всі, просто молодші можуть хворіти безсимптомно. Потім з’явились дослідження, що у більшості хворих була виявлена нестача вітаміну Д, а щеплення БЦЖ сприяє легшій формі захворювання. Щеплення вони всі мали, вітамін Д купили в аптеці, і прогулянки на свіжому повітрі стали обов’язковими для всіх.

Вони припинили приймати гостей, домовилися з місцевим магазином про доставку продуктів. Єдиними виходами за межі двору лишились велопоїздки в ліс із дітьми, щоб вони випустили пару і не рознесли двір.

Тепер, через карантин, у вільний від роботи час Артур займається зі старшими англійською і математикою, неохоче переключаючись на гуманітарні дисципліни.

А Злата зайнялася творчістю після народження доньки. Малює і в’яже. Пару її картин забрав Андрій і “прилаштував” у свої проекти. Виплативши сестрі гонорар, сказав, що візьме ще. Продаж картин заради прибутку Злату не цікавив, проте було приємно отримати за них гроші. Артур, як і обіцяв, підтримує всі її ідеї і починання, ні в чому не обмежуючи. Останнім часом, вона захопилась сухим валянням, наносить різноманітні малюнки на в’язаний одяг. Старші сини замовили собі чорні светри з черепами… Злата, приголомшена таким ”замовленням”, сказала, що подумає над цим...

Перевезли з Києва ба і її подруг, щоб старенькі дихали свіжим повітрям, бо всі вони через поважний вік були у зоні ризику. Діти самі, відразу, щоб уникнути непорозумінь, провели чітку градацію хто є хто: Ліля лишилась ба, Леся стала бубусею, а Гена бабусею. Для неї таке звертання було приємним, оскільки так вийшло, що її єдиний син загинув, не встигнувши залишити після себе дітей, а тепер четверо карооких дітлашків кликали її бабусею. “Пра” всі вважали зайвим.

Тепер Леся вчить нове покоління грати в покер, грізно насунувши окуляри на кінчик носа, сканує їхні обличчя і задоволено крекче, коли вони програють, підгрібаючи до себе цукерки. Для гри вони окупували альтанку.

— Бубуся Леся, а звідки ти вмієш так гарно в нього грати? — дивувався Богдан, коли вона знову в нього виграла.

— Мій чоловік був офіцером, і ми дуже довго прожили за кордоном. Там я навчилась не лише грі у покер, — підморгнула бабуся хлопцю.

— А чому ти там навчилась ще? — зацікавлено поглянули на неї хлопці.

— Лесюню, вони ще діти, їм ще нема й 9-ти років, — пролунав командний голос Гени з боку квітника.

— О… Ну, тоді давайте почекаємо ще пару років, і я вам обов'язково розкажу, — усміхнулася Леся.

— Пару років? — запитав Леонід — Бубуся, ти ж стара…

— Як ти можеш?! — підняла свої карі очиська від планшета Таміла, сидячи під абрикосою на татовому плетеному кріслі. Здавалось, що вона й не стежить за їхніми розмовами, а ні… таки стежить. — Не можна таке казати дівчатам!

— Дівчатам? — перепитав брат, питально поглянувши на сестру і перевівши погляд на бубусю. — Але вона давно доросла...

— Ми всі назавжди лишаємося дівчатками! В душі́… — намагаючись по-дорослому повторити фразу почуту від Лесі і емоційно жестикулюючи, говорила мала. — Мій брат — невіглас… — вона театрально зітхнула і повернулась до планшета. Дорослі, присутні при цій сцені, перезирнулись, стримуючи усмішки.

Незважаючи на свій юний вік, Таміла у міміці й манері поведінки була справжньою дівчинкою… Принцесою. Те, як вона стріляла в батька своїми карими очима, вмовляючи на щось “дуже потрібне”, нічим іншим, як вродженою харизмою, неможливо було пояснити.