Джон Роберт Фаулз - Маг

— Чому ж… — Я глянув на її похнюплену постать. — Скільки тобі років?

— Двайцять один.

— Не заливай.

— Двайцять.

— Вісімнадцять?

— Йди до дідька. Мені вже поза двайцять.

— Я хотів би заручитися… — Вона пирхнула. — …твоєю допомогою, не подумай чогось іншого. Розумієш, я тепер чекаю на приїзд однієї особи… з Австралії. Добре було б, якби так хтось підтримував мені компанію ці два-три тижні. — Дівчина усміхнулася від вуха до вуха. — Я ж тобі роботу пропоную. В Лондоні є аґенції, що достачають кавалерів і дам для спільного проведення часу.

Вона досі усміхалася.

— Дуже й дуже ся тішу, що ти мені трафився.

— Розумій мене дослівно. Поки що ти валандаєшся без діла. Я теж. Нумо валандатись удвох… Я оплачуватиму всі витрати. Ніякого сексу. Тільки приятелювання.

Вона знизала плечима. А тоді вищирилася й потерла руки. Мовляв, на одну дурість більше чи менше — однаково.

Отож ми стали зустрічатися. Якщо за мною й далі стежать, то мали б якось на те відповісти. Цілком можливо, що перебіг подій прискориться.

Джоджо була дивна істота — лагідна, як дощ. Лондонський дощ, бо вона рідко бувала чистою. Не претензійна й не дріб’язкова, вона ідеально вписалася в роль, яку я їй призначив. Ми вешталися по кінотеатрах, барах і виставках. Інколи з ранку до вечора висиджували в мене. Але надвечір я відсилав її додому, до тієї комірчини. Бувало, ми годинами сиділи за столом, читаючи газети та журнали й не перекидаючись ані словом. Після семи днів знайомства здавалося, що воно триває сім років. Щотижня я платив Джоджо чотири фунти. Крім того, напрошувався оплатити їй комірне й купити щось із одягу. Вона відмовилася. Взяла тільки синій плетений жакет від Маркса і Спенсера. Вона чудово виконувала свій обов’язок — відлякувати від мене дівчат, а я віддячувався тим, що вділяв і їй частку маніякальної вірности, призначеної для Алісон.

Джоджо завжди була врівноважена й вдячна за найменшу дрібничку, як ото старий кундель за кістку. До всього терпляча, ні на що не ображалася й не зважала на дурниці. Я не хотів говорити про Алісон, і Джоджо, либонь, уже й не вірила, що є на світі така дівчина. Спокійно, як у неї повелося, взяла до відома те, що я «троха пришиблений».

Якось у жовтні я відчув, що навряд чи засну, й запропонував гайнути машиною куди хоч, на її вибір, аби тільки до ранку повернутися. Трохи поміркувавши, Джоджо бозна-чому вибрала Стоунгендж.

Отож ми приїхали туди й о третій ночі ходили поміж величезних непривітних менгірів[281]. Дув пронизливий вітер, над нами сунули залиті місячним світлом перисті хмари, схожі на водорості. Змерзнувши, ми забралися в машину й підкріпилися шоколадом. Переді мною маячило її обличчя. Тільки й видно було, що шпарини очей і губи, розтягнені в наївній усмішці.

— Чому всміхаєшся, Джоджо?

— Бо я щаслива.

— Не втомилася?

— Нє.

Нахилившись, я цмокнув її в скроню. Перед тим ні разу не цілував її, а тепер, зробивши це, зразу ж крутнув ключем запалювання. Невдовзі вона заснула й помалу сповзла мені на плече. Видавалася п’ятнадцятирічною, не більш. Час від часу до мого носа долітав душок давно не митого волосся Джоджо. Я почував до неї майже те саме, що й до Кемп, — велику щиру приязнь. Ані дрібки похоті.

Через кілька днів ми пішли на вечірній кіносеанс. З нами була Кемп. Вона вважала, що в мене не всі вдома, таж сплю з такою бридкою мавпою, а я ані не гадав тлумачити, як воно є насправді. Втім, моя господиня була рада, що принаймні з сексом у мене складається як у людей. Повернувшись, ми засіли в її «студії» й попивали какао та рештки по пляшці рому. Десь о першій годині Кемп спровадила нас. Їй хотілося спати. Мені теж. Ми з Джоджо зупинилися в підворітті. Вперше за всю осінь випала по-зимовому холодна ніч, та ще й лило як із відра. Ми подивилися на вулицю.

— Ніку, я заночую в тебе. Положуся в кріслі.

— Ні. Відвезу тебе додому. Підожди-но. Зараз піджену авто.

Машина стояла, як завжди, в бічній вуличці. Примудрившись завести мотор, я рушив із місця. Недалеко від’їхав, переднє колесо спустило. Вибравшись із машини під дощ, я зиркнув на шину, лайнувся й відчинив багажник. Там не було помпи. Востаннє я нею користувався днів десять тому. Ось за той час її й поцупили. Я торохнув накривкою й кинувся до підворіття.

— Джоджо, не зможу тебе відвезти. Послухай, у мене ж нема де приткнутися.

— Нє. В тебе дуже файно.

— Спасибі за комплімент.

— Ніку, не грай вар’ята. Я передрімаю у твоїм старім фотелі.

Я подумав був, чи не варто було б розбудити Кемп. Але зразу ж відмовився від такої думки, уявивши, як вона лаятиметься. Ми зійшли вгору сходами, проминули порожню кравецьку майстерню й увійшли до мого помешкання.

— Джоджо, лягай у ліжко. А я вже тут перебуду.

Витерши носа пальцем, вона кивнула й рушила до ванної. Повернувшись, вклалася на незастеленому ліжку й накрилася своєю