Джон Роберт Фаулз - Маг

безрідність, неприкаяність. Я знав одне — хай навіть щодня матиму нову партнерку в ліжку, а все одно тужитиму за Алісон. Я сподівався від неї зовсім іншого, і тільки вона могла вділити це мені. У тому-то й різниця. Побавитись у постелі можу з першою-ліпшою, але лише Алісон може мені дати… ні, це не назвеш коханням. Радше — чимось пробним. Ще перед тим, як почнеться саме випробування, воно залежить від глибини її каяття, від щирости признання, від того, чи переконливо зможе вона довести, що досі кохає мене й що до зради її довела невдача в коханні. Ось така гра в бога викликала в мені мішане почуття захвату й огиди, як і всяка хитромудра релігія. Мабуть, щось у тому і є, але ж я не належу до побожних. Зрештою, дедалі виразніша різниця між коханням і сексом аж ніяк не може стати стимулом увійти у світ цнотливої вірности. У тому сенсі пані де Сейтас проповідувала істину, яку неофіт і без того вже взяв на віру: конче треба розсікти скальпелем зв’язок між серцем і череслами.

Водночас щось у глибині моєї душі ще опиралося. У шлунку залягли неперетравлені оповідки та нотації, якими годувала мене ця дама. Вони не тільки суперечили загальновизнаним нормам і накинутим ідеям. Вони чинили наругу над моїм підсвідомим переконанням — тільки в Алісон мені належить шукати все те, чого потребую. А якщо не знайду, то це означатиме одне-єдине — втрутилося щось вище від моральности та чуттєвости, щось неописанне, водночас матеріальне й духовне, пов’язане з уявою і смертю. Либонь, де Сейтас керується засадами сексуальної моральности, які, на її думку, стануть загальноприйнятими у двадцять першому сторіччі. На щось вони хибують, бракує їм чогось такого, що забезпечує конче потрібну певність. Ну а я, мабуть, узяв за основу норми двадцять другого сторіччя.

Легко сказати, та важко втілити сказане. Ми ж то живемо у двадцятому столітті, коли на волю вириваються інстинкти, а почуття й прагнення дедалі мінливіші. Вікторіанець мого віку вважав природним чекати на свою кохану хоч п’ятдесят навіть не днів — місяців, причому ні разу не згрішити не те що на ділі — навіть подумки. Бувало, вранці я прокидався в настрої молодого вікторіанця, а вдень, стоячи в книгарні поруч гарненької дівчини, молив Бога, в якого не вірив, щоб вона не обернулася й не усміхнулася до мене.

Та ось одного вечора в бейзвотерській кав’ярні мені таки усміхнулася дівчина, і обертатися їй не треба було. Вона сиділа напроти мене й балакала з приятелем, а я дивився, забувши про їжу, на оголені руки й звабливі груди. З вигляду схожа на італійку — чорнява й волоока. Приятель вийшов, а дівчина глянула на мене й доволі приємно усміхнулася — не вустами, тільки очима. Це не повія. Просто дала знати, що я можу з нею заговорити.

Незграбно звівшись, я рушив до виходу й стовбичив там, поки не розрахувався з офіціанткою. Таку ганебну втечу викликала моя тепер уже параноїдальна підозріливість. Дівчина з приятелем увійшли після мене й сіли так, що хоч-не-хоч, а я мусив на них дивитися. Суще божевілля. Я став підозрівати всіх стрічних жінок у тому, що їх найняли й послали мучити та випробовувати мене. Перш ніж увійти до кафе чи ресторану, я заглядав у вікно й наперед вибирав собі місце в кутку, де мене не побачать і не почують ці жахливі істоти. Моя поведінка вже нагадувала виступ клоуна в цирку, і я набирався злости на людей, що довели мене до такого. І тут з’явилася Джоджо.

То було наприкінці вересня, два тижні після моєї останньої зустрічі з Лілі де Сейтас. Смертельно знудившись самим собою, під вечір я пішов на старий фільм Рене Клера. Сів поруч якоїсь згорбленої постаті й став дивитися безсмертний «Солом’яний капелюшок». З сопіння й пошморгування носом постаті, ніби живцем узятої з творів Беккетта, я розпізнав, що вона жіночої статі. Минуло півгодини, моя сусідка повернула до мене голову й попросила прикурити. Я побачив каштановий чубчик, кущуваті брови на округлому обличчі без сліду косметики, пальці з брудними нігтями й недокурок. Коли в залі засвітилося й глядачі чекали наступного фільму, вона стала зі мною загравати — невміло, ба навіть жалюгідно. На ній були джинси, засмальцьований сірий светр із високим коміром і старезна чоловіча вовняна куртка. Ця дівчина відзначалася трьома химерними, зовсім не сексуальними принадами — широкою усмішкою від вуха до вуха, хрипким голосом із шотландським акцентом і такою зворушливою розхлябаністю, що я зразу розпізнав рідну душу, гідну пера новітнього Генрі Мейг’ю[280]. Ця усмішка видавалася неприродною, як на обличчі маріонетки, сіпаному ниткою. Скулившись, як цуценя, схожа на скривдженого товстунчика, дівчина безуспішно силкувалася витягти з мене, хто я, що я й де живу. І тут я піддався цій жаб’ячій усмішці. Був твердо певен, що наша зустріч не підлаштована, а отже, цілком безпечна, тож запропонував піти на каву.

Ми зайшли до бару. Я сказав, що зголоднів і добре було б замовити спаґеті. Спершу навідріз відмовившись від пригощення, за якусь хвилину моя супутниця призналася, що витратила останні гроші на кіно. А тоді накинулася на їжу, як збідований вовк на вівцю. Я повнився зворушенням, споглядаючи на безсловесне створіння.

Перекусивши, ми подалися до пабу. Місяців два тому вона приїхала з Ґлазґо, щоб студіювати мистецтво в Лондоні. Там лигалася з якимись богемними кельтськими марґіналами, а тут протирала штани в кафе й кінотеатрах: «колєґи троха помагают». Покінчила з мистецтвом ця навіки провінційна мандрьошка.

При ній я почувався дедалі спокійнішим за свою вірність і цнотливість. Мабуть, тому дуже скоро вподобав цю охриплу дівчину — потішну й своєрідну, ґротескно визбуту всіх ознак жіночности. Вона анітрохи не жаліла сама себе, й саме тому хотілося пожаліти її.

Я довіз її до Ноттинґ-гіллу, до самих дверей якогось пансіону. Вона, очевидно, гадала, що я чекаю запрошення ввійти. Даремно сподівалася.

— То ми