Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Ти?.. Яке приниження я пережила тоді… і який головний біль…

— Не розумію навіть, про що йдеться.

Флора, одначе, не схильна давати мені роз'яснення. Вона вмикає першу передачу й рушає.

Зупиняємось біля готелю, щоб тільки розплатитися, і прямуємо на Берн. Пейзаж знайомий, не особливо екзотичний, а після того, як напруження спало, головний біль знову посилюється. Отож я мовчу і пробую задрімати, але ж це така жінка, що поряд з нею краще не дрімати.

— Добре обкрутив мене з тією «п'ятою годиною» і з тим «Контіс»… — чується через деякий час її голос.

Оскільки я не заперечую, вона продовжує:

— Мабуть, і зараз не уявляєш, про що йдеться.

— Дуже туманно, — зізнаюсь я. — Через твою дозу я просто зійшов з рейок.

— Однак не настільки, щоб пропустити зустріч. Якби я трохи раніше здогадалася знайти його адресу в «Нідегер і Пробст»… Тоді б ти тільки спину мою побачив.

— Вид справді вартий уваги, — бурмочу я. — Але хоч ти й дуже претендуєш на інтелект, дозволю собі відзначити, що деякі частини твоєї спини розвинені значно більше, ніж розум.

— Якби я трохи раніше здогадалася… — з гіркотою повторює Флора, не слухаючи мене.

— І чого б ти досягла? Викинула б дві тисячі, — тому що месьє Арон не відмовився б від своїх двох тисяч ні за які жіночі принади, — викинула б ці дві тисячі за ключ без будь-якого призначення. Я вважав тебе розумнішою, але, очевидно, помилився.

— Ти забуваєш, що з ключем у руках гру вела б я! — заперечує дама. — У мене ключ, у тебе — замок, але гру вела б я.

— Ти ніколи не поведеш гри, дорога. Це не бридж і не торгівля люльками. І хоч ти й не любиш, аби тобою командували, твої ж власні інтереси вимагають, щоб ти утримувалась від імпровізації і слухалась мене, якщо справді хочеш добратися до діамантів.

Голос мій звучить досить авторитетно, хоч дрімота налягає на мене, і жінка деякий час розмірковує над змістом щойно сказаного.

— Гаразд, П'єре, але й ти запам'ятай: якщо тільки спробуєш обкрутити мене у фіналі, я уб'ю тебе!

— Не лякай, — мимрю я ледь чутно, бо дрімота огортає мене все більше. — Я знаю, що ти цього не зробиш. Ти не байдужа до мене.

— Справді, навряд чи я це зроблю, — зізнається вона. — Ні, я таки не змогла б убити тебе…

І, щоб остаточно заспокоїти мене, додає:

— Тебе уб'є Брунер.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Я порадив Флорі зупинити машину біля кондитерської на Острінг, а самій їхати далі. Цей маневр не має якогось конспіративного значення, але зараз сварка з Розмарі була б зайвою.

Не стільки відпочивши, скільки ще більше розкиснувши від дрімоти у машині, я рушаю до вілли однак за першим же поворотом бачу зелений «б'юїк» американця, що зупинився на алеї.

— Прикінчити вас тут, Лоране, чи вважаєте, що ліпше провести екзекуцію в темному місці, — люб'язно запитує Ральф, висовуючи голову з машини.

Ця вульгарна ідея прикінчити мене, видно, стає все популярнішою.

— Не забувайте: між нами існує угода, — нагадую.

— Але ви порушили її.

— Ви зле поінформовані. Я просто підскочив з Розмарі до її Грабера…

— Я про це вже знаю.

— Поки чекав її внизу, на мене наскочила Флора. Налетіла, як тайфун, понесла мене…

— …І цілий день носило вас усюди, як безпомічний зірваний листок…

— Ну, не такий уже й безпомічний. Думаю, я дещо зробив. Але мені справді весь день не вдавалося скараскатись Флори.

— Знаю й це, — киває Бентон. — Бачив, як ви вийшли з її машини. А що вам вдалося зробити?

— Отут, на дорозі, будемо розмовляти? — запитую з докором, відчуваючи доконечну потребу в чашці гарячої кави.

Американець залишає машину, і ми заходимо в кондитерську — маленьку гордість кварталу. Кондитерська справді досить затишна, але ми сідаємо назовні, на терасі, звідки можна спостерігати внизу гомінкий бульвар з трамваями, що прибувають з міста, роблять коло й їдуть назад, а нагорі — зелені горби, де розмістилися вілли цього мирного і тихого села — нашого кварталу.

— Думаю, що можна буде вже цієї ночі закінчити операцію й реалізувати нашу угоду, — кажу я за другою кавою.

— Що означає це «думаю»? — дивиться на мене Ральф чорними меланхолійними очима.

— Я маю на увазі, якщо ці жінки не сплутають нам карти.

— Це залежить від того, чи ми їм дозволимо сплутати карти. Насамперед розкажіть про свої наміри. А потім складемо план.

— Вважаю, що було б краще просто скласти каре, — пропоную я.

І викладаю в загальних рисах свій проект.

Ральф деякий час мовчить, мабуть, перевіряючи подумки, чи в цьому проекті немає якогось вразливого місця, на якому він міг би посковзнутись. Потім каже:

— Я згоден. І не варто втрачати час. Приходьте через півгодини з Розмарі, а я потурбуюся про Флору.

— Нарешті! — вигукує моя квартирантка, коли я заходжу в наш хол із зеленими шпалерами, що так заспокоюють нерви.

— Одягайся, мила. Бентон чекає нас через півгодини

— Навіщо? Аби ліквідувати?

— Поки що в програмі такого пункту немає. Скоріше звичайний бридж.

Розмарі підводиться зі свого улюбленого місця на дивані, де, напевно, досі їла свої нерви, але, перш ніж відправитись у спальню, не забуває спитати:

— А ви зробили свою справу?

— Думаю, що так. Хоча й не зовсім.

— Чому не зовсім?

— Бо зіткнувся з Флорою.

— Зіткнення випадкове чи за попередньою домовленістю? — дивиться на мене жінка неприємним поглядом.

— Ні те ні друге: раз стежила за нами, значить не випадкове. Але ми з нею й не домовилися, як ви собі уявляєте з вашою неймовірною підозріливістю.

— Ця жінка просто бісить мене своїм нахабством!

— Ревнуйте, — заохочую її. — Мені це дає задоволення.

— Ревнувати?.. Єдине, чого я боюся, — що вона може в останній момент поцупити діаманти.

— Навряд. Я не пророк, звичайно, але навряд. Мені здається, що у вас більше шансів.

— Шанси — це одне, П'єре, а кінцевий результат — інше. Знаєте, що я розраховую тільки на вас.

— Знаю, знаю, — кажу їй. — Тільки поспішайте.

Коли вона приступає у себе до складної процедури одягання, я запитую:

— Що поробляє ваша приятелька Віолетта?

— Немає її. Зникла, — лунає з другої кімнати голос Розмарі.

— Як це «зникла»?

— Ну, коли я повернулася додому десь о третій годині, я пішла провідати її, хоч вона цього зовсім не заслуговує, але її не було. А сусіди сказали, що вона поїхала своїм «рено» ще рано-вранці.

Ледве дочекавшись кінця фрази, йду на кухню і припадаю до вікна. Вілла навпроти темна. Деталь, не передбачена в моєму