Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

коли не знаєш, що відфільтрує сито підручників новітньої історії, наша компанія пропонує клієнтам квиток у вічність. Ми викарбуємо ваше ім’я у граніті суспільної пам’яті. Про старих або немічних кажуть: «Однією ногою у могилі». Ми ж кажемо вам, що ви обома ногами у вічному майбутньому.

На цьому завчений текст закінчився.

Карл Михайлович полюбляв завершувати презентацію недомовками. Та він бачив, яке враження справила остання частина на мовчазного клієнта, і йому захотілося зімпровізувати:

— Е-е-е, сьогоднішня угода започаткує життя вашого імені після смерті вашого тіла. — Карл Михайлович зробив знічену паузу, жалкуючи, що взагалі знову почав говорити.

— Ну, залишилося тільки вибрати проєкт, підписати всі папери, сплатити половину гонорару як завдаток. Розрахунок в умовних одиницях згідно з курсом Нацбанку у день розрахунку. — Карл Іванович тягнув склади, згадуючи слова, які, вже давно не доводилося казати, бо останнім часом презентації так далеко не заходили. — Ну, ось, власне…

Клієнт, поблискуючи скельцями округлих окулярів, посміхався Карлу Михайловичу. Його відбілені зуби римувалися з білосніжною сорочкою. Піджак був трохи завеликим у плечах. Клієнт підвівся, Карл Михайлович схопився разом із ним. Клієнт махнув Карлу Михайловичу рукою, сиди-сиди, все нормально.

Клієнт підійшов до вікна. Там тягнулася довжелезна нічна вулиця, підсвічена світляками електричних ґірлянд.

Клієнт потягнувся до кишені піджака, Карл Михайлович затамував подих, не вірячи своєму щастю: «Ну, братіку, так іще не було, зразу чек, ні, зразу готівкою, необмежений бюджет, да, да, я тобі кажу», — пролітало стрічкою новин у його свідомості.

Клієнт витяг старий ошатний мобільний телефон, незрозуміло, як у піджаку могла ховатися така довжелезна антенна.

«Ага, бля, шоб із небесами связь тримати», — роздратовано і розчаровано майнуло у Карла Михайловича.

Клієнт натис єдину клавішу на телефоні та приклав слухавку до вуха. За мить він сухим голосом прошелестів:

— Іване, ідоли падуть.

* * *

Карл Михайлович отямився на брудній підлозі свого офісу. Першою була думка: «Таки треба, бляха, тут прибратися», наступним — мичання. Карл Михайлович лежав на підлозі. Рот заклеєно скотчем. Руки прив’язані до ніг. Директор нагадував покалічену химерну морську зірку, яка намагалася щось пробелькотіти, ніби забувши, що рота в неї немає.

За спиною Карла Івановича хтось ритмічно дзенькотів лопатою і тихо щось шепотів. За ритмом шепотіння він зрозумів, що то була молитва. Тієї миті щось страшно загуркотіло. Карл Михайлович сіпнувся і глянув на стелю — по ній розліталися фантастичної краси дзеркальні відблиски, як від дискотечної кулі.

Карл Михайлович, ніби розрубаний навпіл хробак, крутився на підлозі, намагаючись озирнутись і побачити, звідки такий галас. Він спромігся крутнутися, і побачив молодика, який дуже нагадував його останнього клієнта. Той був так само лисуватий, статечний, вбраний у білу сорочку, трохи завелику в плечах.

Молодик дивився на бетонозмішувач, обклеєний різнокольоровими скельцями дискотечної кулі, і щось шепотів, ворушачи губами.

Молодик повернувся до Карла Михайловича, усміхнувся йому і далі спостерігав за змішуванням розчину.

* * *

Карл Михайлович отямився від страшного болю. Молодик зірвав скотч із його рота, прихопивши разом із ним добрячий шмат бороди Карла Михайловича. Хлопець вставив медичну скобу між зубами напівпритомного директора, скобу з чималим отвором для гастроскопії, щоби він не ворушив щелепою. Великою дерев’яною ложкою молодик годував Карла Михайловича розчином, як оповиту неслухняну дитину. Розчин скрипів стравоходом, не давав дихати. Карл Михайлович відчував, як повільно з нього витікає життя.

* * *

Його не знайшли. Ні тоді, ні тепер. Можливо, колись у майбутньому, якщо віднайдуться нові безумці та спробують віднайти Кітеж або й кітчеву Атлантиду, вони знайдуть фантастично красиву відлиту з бетону скульптуру людини-зірки, що залягла на дно. І дивуватимуться, як пощастило зробити такий артефакт, не порожній всередині. І вклонятимуться людському генію, що віднаходив красу в буденному. І в бетонному.

Судно

Лінива муха ледь-ледь сонно перебирає лапками на краю підвіконня. Промінці підрихтовують яскравими кольорами пошарпані шпалери і прогрівають старечі кістки тих, хто тут зібрався.

Пообідня пора — час світських бесід і пліткування. Всі плітки давно обговорено сотні разів, але склероз надавав свіжості новинам. Бабці незадоволено хитали головами, слухаючи про покинуту чоловіком доньку, про місцевого маніяка та, хитро примруживши очі, дослухалися до теревень Свєткі-лунатічки про викрадення інопланетянами. «Ох, вони й озорнікі, скажу я вам», — весело патякала вона, і баби порскали зі сміху, крутячи пальцем коло скроні.

Людям, у яких відсутня короткотривала пам’ять, завжди весело разом. Всі новини — нові, всі обрáзи і зради забуто. Бабці посміхаються одна одній і мружаться, дивлячись на сонце. Радіо «Ретро ФМ» зі своїм обмеженим репертуаром італійських і радянських шлягерів тільки додавало магічності дежа вю буденному склерозу. Радіо зі своїми постійними повторами пісень ніби намагалося впорядкувати хаотичність думок мешканців «пансіонату для наших батьків «Золота осінь»». Серед послуг: повний пансіон, високоякісне обслуговування, чуйність і турбота, арт-терапія, шеф-кухар — «Це і трішечки більше — лиш мінімум, який ми можемо зробити для вас. «Золота осінь» — респектабельна старість для респектабельних панів».

Здаля від бабів самотньо сидів Капітан. Хоча не був він ніколи ані капітаном, ані матросом. Серпень видався врожайним для кістлявого Косаря, що викосив, як бадилля, майже все чоловіче населення пансіонату. Спека під 40°С, антисанітарія, поламаний холодильник і магнітні бурі — цього всього і трішечки більше вистачило, щоб у цьому курнику лишився лише один пристаркуватий півень. Кури торохтіли між собою, радіючи своїй пам’яті, та інстинктивно зиркали в бік Капітана, певно, забувши, яким жорстоким він може бути.

Часом Капітан думав: «Курви спеціально всьо хочуть забути. Хочуть забути своє невдачне життя. Всьо забути. І ото торохтять і торохтять. Куриці дурні».

Капітан хотів пам’ятати. Він хотів утримати не щось у пам’яті, а вхопити саму пам’ять.

У нього були постійні провали, які він ненавидів. Але йому подобалося, коли їх називали «затемненнями». Капітан провалювався у темряву, йому являлися óбрази, вони швидко пролітали перед очима. У ті миті він жив і не жив водночас. Останнім часом затемнення траплялися дедалі частіше.

— Ох, і гівно ж, а не музику тепер крутять, — прошепотів Капітан і розгнівано покотив свій інвалідний візок до жіночого товариства. Коли ж підкотився, то наштовхнувся на кілька сторожкуватих поглядів — не у всіх курок вивітрився з голови його останній виступ. Либонь, вони чекали повтору: «Ах, ви сучкі нефарбовані, курви тупоголові, то забула, сьо, блядь, забула, і пасіба на тому. Так же ж легше. Ах, ти мочалка піргідрольна, шо ти тепер забула? Шо мужика свого зі світу звела? Ти Маша-три-розвода-п’ять-дітей, шо хочеш забути? Ідіотки ви поносні!!!»

Капітан повторив ці слова подумки і,