Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

оповіданні про святого Павла. Чи автентичні вони, як сказали б недоладно, чи, може, їх написав видатний поет Кіплінг? Сформулювавши це питання, я відчув сором, бо яке це має значення? Розгляньмо дві ймовірності, два роги дилеми.

В першому випадку йдеться про молитви фінікійських моряків, людей моря, які сприймали життя тільки як життя у морі. З фінікійської мови ці молитви перейшли до грецької, з грецької до латини, з латини до англійської. Кіплінг їх переписав.

У другому видатний поет Редьярд Кіплінг уявляє фінікійських моряків; він певним чином поруч із ними; він певним чином і є ними. Він сприймає життя як життя моря, і ці молитви у нього на вустах. Все в минулому: померли безвісні фінікійські моряки, помер Кіплінг. Яка різниця, котрий із тих двох фантомів написав чи вимислив ці рядки?

Ось цікава метафора одного індійського поета (не знаю, чи я можу оцінити її в усій повноті): «Гімалаї, ці високі гори Гімалаї (вершини яких, за Кіплінгом, є колінами інших гір), Гімалаї — це усміх Шиви». Високі гори — усміх бога, грізного бога. Метафора в кожному разі дивовижна.

Я вважаю красу відчуттям фізичним, чимось таким, що ми відчуваємо всім тілом. Це не результат роздумів, ми не приходимо до неї за допомогою якихось правил; ми або відчуваємо красу, або не відчуваємо.

Я завершу величним рядком поета, який у XVII сторіччі уподобав собі напрочуд поетичне, королівське ім’я Ангелус Сілезіус{132}. Цей рядок стане підсумком усього, що я сьогодні говорив, за винятком того, що я говорив, удаючись до умовиводів: я вимовлю його спочатку по-іспанському, а тоді по-німецькому, щоб ви його почули:

Троянда не знає, чому: вона цвіте, бо цвіте.

Die Rose ist ohne warum sie blühet weil sie blühet.

Кабала

Різні й часом розбіжні учення, відомі як кабала, походять від концепту, цілком відмінного від нашого західного мислення — від священної книги. Можуть зауважити, що ми маємо аналогічний концепт — концепт класичної книги. Гадаю, за допомогою Освальда Шпенглера та його «Der Untergang des Abendlandes» («Занепад Європи») мені легко вдасться довести, що це різні концепти.

Візьмімо слово класичний. Що воно означає етимологічно? Класичний походить від латинського classis, тобто корабель, флот. Класична книга — це книга впорядкована, бо на борту все повинно бути, як мовиться по-англійському shipshape[61]. Крім такого, відносно скромного критерію, класична — це видатна у своєму роді книга. В такому сенсі ми говоримо, що «Дон Кіхот», «Божественна комедія», «Фауст» — книги класичні.

Хоча культ цих книг був піднесений, можливо, аж надто високо, концепт тут інший. Греки вважали класичними творами «Іліаду» та «Одіссею». Як повідомляє Плутарх{133}, Александр Македонський завжди тримав під подушкою «Іліаду» й меч — два символи його долі воїна. А проте жодному грекові не спадало на думку, що «Іліада» досконала в кожному своєму слові. В Александрії бібліотекарі зібралися, щоб дослідити «Іліаду», і в процесі цього дослідження винайшли такі необхідні (але сьогодні, на жаль, часто забуті) розділові знаки. «Іліада» була визначною книгою; її вважали вершиною поезії, однак ніхто не вважав кожне її слово, кожен гекзаметр неминуче чарівним. Це відповідає іншому концепту.

Горацій мовив: «Іноді добрий Гомер спить». Ніхто не скаже: «Іноді добрий Святий Дух спить».

Усупереч музі (концепт музи доволі розпливчастий) один англійський перекладач вважав, що коли Гомер каже: «Розгнівана людина — ось моя тема» (An angry man, this is my subject), книга не розглядається як чарівна в кожному її слові; вона розглядалася як мінлива, і її вивчали під кутом зору історії; твори вивчали й вивчають під кутом зору історії, їх ставлять у контекст. Концепт священної книги цілком інший.

Нині ми вважаємо книгу знаряддям для того, щоб виправдовувати, обстоювати, спростовувати, формулювати або переповідати якусь теорію. В добу античності книга вважалася замінником усної мови: її розглядали лише так. Згадаймо уривок з Платона, де він говорить, що книги подібні до статуй; вони подібні до живих істот, але, коли їх запитуєш про щось, вони не можуть відповісти. Щоб уникнути цієї незручності, Платон вигадав діалог, який досліджує всі можливості певної теми.

За свідченням Плутарха, існує також вельми чарівний і цікавий лист Александра Македонського до Аристотеля. Той щойно опублікував свою «Метафізику», тобто замовив якусь кількість її копій. Александр дорікнув йому, мовляв, тепер усі знатимуть те, що раніше відали тільки обрані. Аристотель, боронячись, відповідає, поза сумнівом, цілком щиро: «Мій трактат був і не був опублікований». У ті часи не вважалося, що книга повністю розкриває якусь тему, її вважали свого роду путівником, який мав супроводжувати усне навчання.

Геракліт і Платон з різних міркувань критикували твори Гомера. Ті книги шанували, але їх не вважали священними. Цей концепт специфічно східний.

Піфагор не залишив жодного написаного рядка. Він хотів, щоб після його смерті його думки і далі жили й розгалужувалися в головах його учнів. Звідси вираз magister dixit[62], який завжди тлумачиться невірно. Magister dixit не означає, що так сказав учитель, і жодної дискусії бути не може. Якийсь піфагорієць обстоював теорію, можливо, нетрадиційну для Піфагора, скажімо, теорію про циклічність часу. Коли йому закинули: «це не відповідає традиції», він відповів: «magister dixit», що дозволяло йому вводити щось нове. Піфагор вважав, що книги сковують, чи то, говорячи словами Святого Письма, буква вбиває, а Дух оживляє[63].

У главі «Занепаду Європи», присвяченій магічній культурі, Шпенглер зазначає, що прототипом магічної книги є Коран. Для улемів, знавців мусульманських законів, Коран — не така книга, як решта. Ця книга (хоч як неймовірно, але так воно і є) давніша за арабську мову; її не можна вивчати під кутом зору ні історії, ні філології, оскільки вона давніша за арабів, давніша за мову, якою написана, і давніша за всесвіт. Не визнається навіть, що Коран є творінням Бога; це щось більш задушевне й загадкове. Для ортодоксальних мусульман Коран є таким же атрибутом Бога, як і Його гнів, Його милість або Його справедливість. У самому Корані мовиться про загадкову книгу, Матір