Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

та на день святого Йвана[56] —

байдуже, що під словом «пощастило» мається на увазі корабель, байдуже, хто такий граф Арнальдос: ми відчуваємо, що ці рядки могли скластися лише іспанською мовою. Я не в захваті від звучання французької — як на мене, їй бракує повноголосся інших романських мов, але хіба можна думати погано про мову, що дозволила складати такі чудові рядки, як оцей Гюго:

L’hydre-Univers tordant son corps e’caillé d’asters… [57]

Як критикувати мову, без якої ці рядки були б неможливі?

Що ж до англійської, то вона, по-моєму, має той ґандж, що втратила відкриті голосні звуки давньоанглійської мови. А проте вона дала можливість Шекспіру написати такі рядки:

And shake the yoke of inauspicious stars

From this worldweary flesh[58],

що недоладно перекладаються як «стряхнути з нашої стомленої світом плоті гніт зловісних зірок». Іспанською це ніщо, а англійською все. Якби я повинен був обрати мову (хоча немає жодної підстави не обрати їх усі), я обрав би німецьку, яка дає можливість утворювати складні слова (як англійська і навіть краще), має відкриті голосні й напрочуд музична. Що ж до італійської, то тут досить «Божественної комедії».

Немає нічого дивного в тому, що різні мови розточують стільки краси. Мій учитель, видатний іспано-гебрайський поет Рафаель Кансінос-Ассенс склав молитву до Бога з такими словами: «О, Боже, нехай не буде стільки краси»; а Браунінг{124} мовив: «Коли ми почуваємося більш упевненими, відбувається щось — захід сонця, фінал хору в Еврипіда — і ми знову пропали».

Краса підстерігає нас. Якби ми мали чутливість, то відчували б її в поезії усіх мов.

Я повинен був би глибше студіювати східні літератури; я зазирнув у них лише через переклади. Однак я був уражений, приголомшений красою. Приміром, цим рядком перського поета Гафіза{125}: «я лечу, моїм прахом стане те, чим я є». У ньому все вчення про переселення душ: «моїм прахом стане те, чим я є», тобто я відроджуся вдруге в іншому столітті, і я буду Гафізом, поетом». І все це викладено кількома словами, які я прочитав по-англійському, але вони не можуть дуже відрізнятися від перських.

Моїм прахом стане те, чим я є — усе надто просто, щоб це змінювати.

Гадаю, вивчати літератури в історичній послідовності — це помилка, хоча, можливо, для нас (і для мене в тому числі) це єдиний спосіб. У Марселіно Менендеса-і-Пелайо{126}, який, як на мене, був чудовим поетом і кепським критиком, є книга, що має назву «Сто найкращих поезій іспанською мовою». Там ми знаходимо «Про достатки всі думки, і начхати на плітки»[59]. Якщо це одна з найкращих поезій, то які ж тоді не найкращі — запитуємо ми себе. Але в тій же книзі містяться і вірші Кеведо, які я тут навів, і «Епістола» невідомого севільського поета, і ще чимало чарівних поезій. На жаль, немає жодної Менендеса-і-Пелайо, який не включив себе до антології.

Краса присутня скрізь, можливо, в кожній миті нашого життя. Мій друг Рой Бартолом’ю{127}, який прожив кілька років у Персії і переклав безпосередньо з фарсі Омара Хайяма, сказав мені якось те, що я підозрював і раніше: на Сході взагалі ні літературу, ні філософію не вивчають в історичній послідовності. Звідси здивування Дойссена й Макса Мюллера{128}, які не могли визначити хронології авторів. Історія вивчається так, начеб Аристотель дискутує з Бергсоном{129}, Платон із Г’юмом{130}, і все відбувається одночасно.

Я завершу, цитуючи три молитви фінікійських моряків. Коли корабель мав от-от потонути — йдеться про перше сторіччя нашої ери, — вони промовляли якусь із трьох молитов. Одна з них така:

Матір Карфагена, я повертаю весло.

Матір Карфагена — місто Тір{131}, звідки походить Дідона. А далі «я повертаю весло». В цьому є щось неймовірне: фінікієць, який сприймає життя лише як весляр. Він завершив своє життя і повертає весло, щоб після нього веслували інші.

Друга молитва ще більш патетична:

Я сплю, а потім знову веслую.

Людина не сприймає іншої долі; і тут прозирає думка про циклічний час.

І нарешті остання, дуже зворушлива й відмінна від попередніх, бо в ній немає покірливого сприйняття долі; це жест відчаю людини, яка мусить померти, яку судитимуть страшні божества, і вона мовить:

Боги, судіть мене не як бог,

А як людина,

Чиє море я понівечив.

У цих трьох молитвах ми одразу відчуваємо (принаймні я одразу відчуваю) поезію. Естетичне явище в них, а не в бібліотеках чи бібліографіях, чи дослідженнях про численні манускрипти, чи незрозумілих томах.

Я прочитав ці молитви фінікійських моряків в оповіданні Кіплінга «The Manner of Men[60]»,