Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

«гостинне» надає йому людської риси, це очевидно. А проте нам ніколи не спадало на думку, що дзеркала гостинні. Дзеркала привітно й покірливо приймають мовчки все:

Гостинне і правдиве в відбитті,

де видимістю прагне бути, тінню

усе живе, це люстро в темноті

тотожне місяцевому промінню.

Ми бачимо люстро: воно сяйливе, до того ж автор порівнює його з чимось недоторканним, з місяцем. Він і далі відчуває магічність і дивину люстра: «тотожне місяцевому промінню».

І далі:

Йому світіння лампи смеркома

Пишноти надає…

«Світіння лампи смеркома» — це бажання, щоб усе довкола залишалося невиразним; усе повинно залишатися невиразним, як люстро — дзеркало сутінків. Усе має відбутися ввечері або вночі. Отже:

Йому світіння лампи смеркома

пишноти надає, й жалю несміла

троянда, що зі склянки крадькома

у нього зазирає, помарніла.

Щоб усе не видавалося аж таким невиразним, ми маємо тепер троянду, конкретну троянду.

Подвоює мій біль воно, бліде,

але й все любе — сад душі духмяний,

й чекає, мабуть, дня, коли ввійде

в його примарний спокій Гість жаданий,

й відіб’є люстро, освітивши ніч,

сплетіння рук і близькість двох облич…

Тут ми підходимо до теми сонету, якою є не люстро, а любов — сором’язлива любов. Не люстро сподівається узріти «сплетіння рук і близькість двох облич», а поет. Але сором’язливість змушує його висловити все непрямо, і це чудово підготовлено, бо на самому початку сказано «гостинне і правдиве», вже на самому початку перед нами люстро, але це не дзеркало зі скла чи металу. Люстро тут жива істота, людина, воно «гостинне і правдиве», а потім воно привчає нас бачити примарний світ, який наприкінці ототожнюється з поетом. Це поет хоче побачити Гостя, побачити любов.

Існує істотна відмінність між цим сонетом і сонетом Кеведо, яка полягає в тому, що ми одразу відчуваємо поетичність цих двох рядків:

поля фландрійські замість домовини,

кривавий місяць — напис надмогильний.

Я говорив тут про мови й про те, що несправедливо порівнювати одну мову з іншою; гадаю, існує доказ — він достатній і полягає в тому, що коли ми думаємо про якийсь вірш, про якусь іспанську строфу, приміром:

ну, кому ще пощастило

у відкритім морі зрана,

як Арнальдосові, графу,