Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

У його словах звучить щось більше.

«Як ти до такого докотився?»

«Ти її розлюбив?»

«Ти ж ніколи так не робив!»

– А ти не знаєш, як це зазвичай відбувається?

– Стоп, – він витягає руки вперед над тарілкою. – Мені здавалося, що у вас із цим, – виокремлює слово особливим вульгарним голосом, – завжди було норм.

Дамір відчуваю нудоту.

Нудоту від того, що Тимур всерйоз думає, ніби йому не вистачало близькості з Віталіною або, що вона не давала йому те, що потрібно було в спальні. Та ні…

Вона була чудовою, завжди.

У них відразу виник зв'язок, який відчувався і в ліжку.

Коли Дамір уперше побачив її голою, його шкіра вкрилася мурашками передчуття не гірше, ніж її майже біла, ніжна шкіра, а коли вони, нарешті, опинилися в ліжку, гарячі і зголоднілі від довгих прелюдій у вигляді побачень і поцілунків на прощання, він відчув себе найщасливішим.

Але слідом йому стає до безумства соромно, що так він і сказав Віталіні. Наче вона змусила його своєю холодністю. Начебто вона «фригідна». Яка маячня. Напевно, та сцена в спальні переслідуватиме його до самої смерті. Дамір так сильно себе накрутив, а Віталіна з'явилася настільки стрімко у спальні просто під час… Цього. Розгубившись, він сказав дружині навіть більше, ніж планував, ніж потрібно було…

Потім він просто «притримувався версії».

— Не твоя справа, — підводить Дамір лінію під цим питанням і опускає очі.

Він знає, що Тимур, звісно, не відступиться, і він скаже правду – напевно, єдиній людині на землі, яка зможе її зрозуміти. Але не зараз. На Даміра знову накочує розбитість та втома. У голові все крутяться і крутяться слова, сказані Віталіні. Чи крутяться вони і в її голові, цікаво?

– І, типу, все, розлучення?

– Ну так.

Тимур показово опускається на спинку стільця. Він криво посміхається.

– Що тут, чорт забирай, сталося?

Усередині Даміра щось клацає.

– Звідки тобі знати? – саркастично зауважує він. – За три роки, поки тебе не було, багато що могло змінитися.

– Тільки не починай…

Він піднімається, йде до столу.

Тимур стежив. Інша річ, що Дамір багато не розповідав.

Який сенс було ділитися тим, про що брат здогадувався? Ніхто не порушував таких тем. Батько продовжував контролювати кожен крок сина, котрий залишився з ним. І іноді Дамірові здавалося, що він робив це з подвійною старанністю – і за брата, що вислизнув із його гнізда.

– Зручно, напевно, приїжджати на день-другий, радувати всіх своїм прекрасним обличчям, але не заглиблюватися в проблеми, – розпалюється Дамір, – не ставити складних питань і не брати на себе відповідальність… Ні в чому!

– Хіба я не запитую? Який профіт з питань? Ти не відповідаєш.

– Ти знаєш, про що я, – блиснув очима Дамір, стискаючи вилку сильніше.

Так, вони обидва знають. Тимур втік не лише від батька, а й від свого брата, який тоді в ньому одному знаходив опору.

Тимур зітхає.

– Я не тікав, – каже. – Ти так вважаєш. Постійно мені про це нагадуєш. Напевне, в мене нуль шансів довести тобі, що це не так. Але в моїх очах це все було ін…

– Ти саме це зробив. Втік і залишив мене віддуватися, бути «надією» батька.

– Ти сам вибрав такий шлях, забув? – Тимур тепер також кричить.

– Ти не лишив мені вибору.

– Я тут ні до чого, – жестикулює Тимур, показуючи руками на себе, – тобі не залишила вибору гордість, твоя правильність, твоє бажання в усьому дотримуватися вказівки батька. Та ти просто хотів це, зрозуміло? Хотів бути великим гендиректором у холдингу батька.

Дамір ледь не гарчить.

– Не смій так казати.

– Та як завгодно! Я єдиний, хто скаже тобі правду…

– Не треба.

– До біса. В нашій розмові немає сенсу. Ніякого сенсу. З мене годі.

На тому все закінчується.

Наче хтось вимкнув світло у кімнаті.

Дамір звик до такого, але все одно почувається трохи приголомшеним, коли брат розводить руками і спішно йде в гостьову спальню. Він дивиться на кухню, на автоматі прибирає тарілки і трохи приходить до тями. Після вечора з братом він почувається ще гірше, ніж до нього.

***

Мама хапається за серце і наказує принести їй краплі після першої ж моєї фрази. Я знаю, що іноді мама переграє, перетягує на себе ковдру загальної уваги, хоча розлучення – це зовсім не її трагедія та драма. Це моя історія.

Я повертаюся з нею на кухню, відстаючи на крок.

Мама сідає на стілець і продовжує обмахуватись рукою.

Я даю їй склянку води та серцеві краплі.

Стою і мовчу, доки вона не закінчує їх рахувати. Минає секунд тридцять.

Мама піднімає очі, але в них немає теплоти чи розуміння.

Так мама дивилася на мене в дитинстві, коли я кидала на підлогу посуд або описувала шпалери, так вона вичитувала мене в юності, якщо вчитель помічав проблеми з уроками, і звинувачував її.

Я боюся, що з розмови нічого путнього не вийде.

Мама, ніби прагнучи довести мені це прямо зараз, запитує:

– Що ти наробила? – вона жмуриться.

До мене повертається те гидке відчуття зради від найближчого. Саме так я почувала себе, дивлячись на абсолютно відчуженого від мене Даміра, який піднімався з ліжка, де кохався з нею.

– Мам, – у мені теж щось стискається, – він зрадив мені і…

– І що? – Вона підвищує голос, заганяючи мене в кут цими несподіваними емоціями. – Покажи мені чоловіка, який жодного разу не зраджував дружину. Покажи, я хоч би подивлюся на нього, червонокнижний екземпляр, – вона невесело хмикає.

Піднімається.

– Мам, я…

– Сідай, сідай, говорю, – вона бере мене за лікоть і змушує влаштуватися за столом. – Доню, – починає вона, – у всіх трапляються складні дні. Я десь читала, до речі, що саме ось ваш термін спільного життя – три роки – це кризовий період. Його треба пережити разом. Якби у вас була дитина, було б, звісно, легше. Але, – вона зітхає, так і не відпускає мою руку, – треба старатися краще, розумієш? Взяти відпустку, зайнятися собою, розслабитися, і не відпускати від себе Даміра, щоб частіше намагалися зачати, ти зрозуміла мене?