Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

— Холодно… — нагадує про себе троль. — Їсти хочу…

— Звісно, — Тім манить до себе троля, дістаючи з торбини якусь їжу. — Після такого Нам усім не завадить підкріпитись. Тримай…

Троль ловить кинуту капусту і з задоволеним бурчанням відправляє в пащу майже половину качана.

— Добре попрацювали, — підбиває підсумок гном. Нащось звіряється з планом міста і вказує на ледь помітний фундамент якоїсь будови. — І якщо карта не бреше, а я не розучився її читати, то треба он там пошурувати. На карті тут помічено місце, де має бути одна з частин обладунку.

— Ух ти! — вигукую радісно.

Але все захоплення зникає, коли я підходжу до руїн. Тут усе так завалено камінням і застиглими потоками розплавленого ґрунту, що знадобиться ціла бригада, щоб докопатися до чогось вартісного. Та й то лише в тому випадку, якщо частина обладунку зберігалася в підвалі, а не у зовнішній частині каплиці і, відповідно, не розплавилася в потоці магми.

— І де мені це шукати? — Запитую сам себе.

— Нічого страшного... — Тім Подорожник підходить ближче. — Не забувай, що я маг землі. І хоч не можу жбурляти фаєрболами, зате вмію дещо інше. Ану, посунься.

Тім простягає руки до руїн, робить якісь паси і вся ця купа землі, уламків та будівельного сміття починає ворушитися.

— Гей, ти чого? — обурюється Захірд. — Дай хоч подих перевести.

Маг не відповідає, продовжуючи шепотіти якісь заклинання. Ворушіння руїн посилюється, в одному з кутів з'являється щось схоже на нірку крота. А ще трохи пізніше з неї виповзає на поверхню пара рукавиць.

Тією різкою бавовною долонь завершує ритуал і сідає на землю.

— Ф-фу… Ніколи не думав, що з «мертвою» землею так важко працювати… — втомлено переводить дух. Потім до мене: — Ну чого чекаєш? Хапай, поки назад не заповзли…

— А можуть? — дивуюся я, боязко поглядаючи на вкриті іржею і брудом рукавиці.

— Ні, — усміхається Тім. — Жарт…

— Веселун, трясця, — бурчу неголосно, нагинаючись над знахідкою.

Угу, не топ модель. Ця пара латних рукавиць знала свої найкращі часи напевно років двісті тому. Зараз це щось наскрізь іржаве і з закипілими зчленуваннями. Використовувати їх, звичайно, можна. Але лише як совкову лопату.

— Металобрухт, — стукаю знахідкою об перший камінь, що підвернувся, витрушуючи землю і іржу. — Якщо й решта у такому ж стані, то ми даремно витрачаємо час.

— Не поспішай з висновками, Владе, — не погоджується з моєю думкою Тім. — Для речей божественних час не має значення. І те, що рукавиці виглядають непоказно, ні про що не говорить. Спробуй все ж таки одягнути…

Недовірливо сую ліву руку… Пальці входять, не зустрічаючи перешкоди. Виглядає, звичайно, жахливо. Але відчуття приємні. Рукавиця сидить, як влита. Намагаюся поворухнути пальцями — нормально. Закипілі начебто зчленування рухаються без додаткових зусиль. Вдягаю другу… Ті самі відчуття. Якщо заплющити очі — взагалі супер. Наче все життя тільки їх і носив. Не знімаючи.

Задумуюсь на мить і кладу руку на оголів’я меча.

— Ух, ти… — ніби струмом струснуло, і по тілу розтіклася тепла хвиля. Всю втому, як рукою зняло.

Розплющую очі і з подивом зауважую, що рукавиці хоч і не блищать красою, але стали набагато кращими на вигляд, ніж хвилину тому. Так, на них, як і раніше, видно сліди іржі, та й вм'ятини є, але це вже не вторсировина. Тепер на руках у мене частина обладунку, що побував у багатьох битвах, але все ще здатен захистити власника.

— Ну як? — Запитує Тім.

— Добре... — замість мене відповідає троль. — Кинути камінь?

— Я тобі кину, — гном показує кулак. Не такий важкий, як у троля, але теж нічого. — Чекай, доки не скажуть.

— Чого галасуєте? — Тінь як завжди з'являється безшумно. На плечах у мисливця молода козуля. Біля пояса — пара зайців та фазан. — Якщо зголодніли, то я не з порожніми руками.

— Так… — поплескує по животі троль. — Зголодніли…

Поки вони розмовляють, демонструю знахідку Тіму.

— Ух, ти… Знатна річ. Відчуваю в них магію. Сильну… Але не можу зрозуміти яку саме.

— Ти хоч скажи: світла чи темна?

— Однозначно світла… — киває маг. — І корисна. Ось тільки вона викликає у мене відчуття незавершеності. Ну як незаряджений арбалет. Річ потрібна, але без тули з болтами — марна. Розумієш?

— Здогадуюсь… Обладунок, щоб захищати господаря, має бути повним. Самі рукавиці багато не зроблять.

— Абсолютно вірно. Значить, треба шукати чергову схованку.

— А сили тобі вистачить?

— Зараз, ні. Але якщо почекати до сутінків — гадаю: впораюся. Тільки треба добре з картою звіритися, щоб зайву нежить не піднімати.