Ольга Фреймут - Про любов. Школа пані Фреймут
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрій продовжував, самогон гнався.
— Ну шо — що? Та пані здивувала. Мишу звідти витяг! Звідки? Звідки й ти на світ прийшла, Ганусю.
— Як мишу??!!! Здурів? Живу?
— Чи ти геть пальнута? Мертву. Хом’ячка. Як він туди потрапив?! Не знаю. Вона його тиждень там носила. Встидалася львівським докторам показуватися.
Андрій попросив ще чарочку. Ганя заради таких історій була готова віддати най увесь бідон. Франко наче нахилився з портрета, щоб теж ліпше чути.
— А ще приходила мама з дочкою. Дитині п'ятнадцять, вагітна. На рік від нашої Галинки старша.
— І що?
— Просили аборт. Я сказав, що Петрівка, піст. Не буду робити. Най Бог милує... Мама плакала, казала, що вона винна. Молодий батько женихом-школярем стати не хотів. Дочка ж на себе нарікала. Я спитав, як таке могло статися. Мала відповіла, що мама купила їй красиві фіолетові труси з мереживом. У неї таких ніколи не було. Так хотіла показати...
Андрій Семенович ділився історіями, як діти яблуками у садочку. Франко під рушниками, здавалося, задрімав... Самогон цівочкою наповнював трилітрові слоїки, які Ганя звечора зняла згори шафів: вони там слугували підставками під ондатрові шапки.
...До Безробітьків навідався вечір. Сонце поцілувало землю на прощання, пішло спати. Розпусниці-звізди порозліталися небом. Безпризорниці, вихованки місяця. Так часто трапляється, коли дівчат виховує одинокий батько, дає дочкам свободу, як на шкоду...
Ганна вийшла на ґанок — загнати додому замурзаних літом дітей. Аж раптом світло нахабних фар завалило на подвір’я. Машина проїхала Телепкову криницю, зупинилася біля хати Безробітьків. Ганна раптом зрозуміла: хтось здав Андрія. Світило гінекології. Її сомельє горілчаного.
Як його попередити, щоб сховав самогонний апарат? Як устигнути провітрити хату? Не вийде! Кінець кар’єри! Хто, хто здав? Мабуть, той, хто конче хоче відібрати репутацію її чесного і всебічно вдатного чоловіка. Репутацію стерильну. То хай ліпше її ім’я постраждає. Не шкода. Для нього — хай і так.
Ганна підбігла до воріт — відкрила їх навстіж, вмостилася посередині, задерла халата у цвіти; скинула майтки, розвернулася гузицею до фар — і з потугою задзюрчала.
Машина почала здавати назад.
Назавтра Андрій-йолоп знову стане Андрієм Семеновичем Безробітьком, лікарем-гінекологом. А Ганна і Франко будуть слухати нові історії про багатий внутрішній світ жінки.
Засновано на реальних подіях. Київ, 12 лютого 2017 року
Ми з Володею в Порторож. Вийшли з улюбленого кафе Central — просекко об 11.30. І я інтуїтивно шукаю щось про Раневську в телефоні. Чоловік веде мене через перехід до моря. А я очима в телефоні. Сьогодні день смерті Фаїни Раневської — і я чомусь про це читаю. Привертає увагу моя улюблениця. Розповідаю Володі — він чує, але відповідає словами про Італію. Завтра обов`язково треба туди.
О. Фреймут
Фаина Раневская. Почему все дуры такие женщины
ОБ ЭПИКУРЕ. Эпикур говорил — хорошо прожил тот, кто хорошо спрятался.
ПРО БОГА. Я верю в Бога, который есть в каждом человеке. Когда я совершаю хороший поступок, я думаю, это дело рук Божьих.
О СИРЕНИ. Страшно грустна моя жизнь. А вы хотите, чтобы я воткнула в жопу куст сирени и делала перед вами стриптиз.
О ФИЛОСОФИИ. Поняла, в чем мое несчастье: скорее поэт, доморощенный философ, «бытовая» дура — не лажу с бытом!
Деньги мешают и когда их нет, и когда они есть.
О ЧЕСТОЛЮБИИ. Во мне нет и тени честолюбия. Я просто бегаю от того, за чем гоняются мои коллеги, а вот самолюбие сволочное мучит. А ведь надо быть до такой степени гордой, чтобы плевать на самолюбие.
О ТЕРПЕНИИ. Главное в том, чтоб себя сдерживать, — или я, или кто-то другой так решил, но это истина. С упоением била бы морды всем халтурщикам, а терплю. Терплю невежество, терплю вранье, терплю убогое существование полунищенки, терплю и буду терпеть до конца дней.
Актрисой себя почувствовала в пятилетнем возрасте. Умер маленький братик, я жалела его, день плакала. И все-таки отодвинула занавеску на зеркале (по давнему обычаю зеркала занавешиваются, если в доме находится покойник) — посмотреть, какая я в слезах.
О ДНЕВНИКЕ. Если бы я вела дневник, я бы каждый день записывала одну фразу: «Какая смертная тоска». И все. Я бы еще записала, что театр стал моей богадельней, а я еще могла бы что-то сделать.
ПРО ПУШКИНА… На ночь я почти всегда читаю Пушкина… Если бы я его встретила, я сказала бы ему, какой он замечательный, как мы все его помним, как я живу им всю свою долгую жизнь… Потом я засыпаю, и мне снится Пушкин! Он идет с тростью по Тверскому бульвару. Я бегу к нему, кричу. Он остановился, посмотрел, поклонился и сказал: «Оставь меня в покое, старая б… Как ты надоела мне со своей любовью».
ПРО ЛЮБОВЬ. Раневская выступала на одном из литературно-театральных вечеров. Во время обсуждения девушка лет шестнадцати спросила: — Фаина Георгиевна, что такое любовь? Раневская подумала и сказала: — Забыла, — а через секунду добавила: — Но помню, что это что-то очень приятное.
ПРО ЛЮБОВЬ. Мои любимые мужчины — Христос, Чаплин, Герцен, доктор Швейцер, найдутся еще — лень вспоминать.
ПРО ЛЮБОВЬ. Приглашение на свидание: «Артистке в зеленой кофточке», указание места свидания и угроза: «Попробуй только не прийтить». Подпись. Печать. Сожалею, что не сохранила документа, — не так много я получала приглашений на свидание.
О «СИКСТИНСКОЙ МАДОННЕ». В Москве, в Музее изобразительных искусств имени Пушкина, открылась выставка «Шедевры Дрезденской галереи». Возле «Сикстинской мадонны» Рафаэля стояло много людей — смотрели, о чем-то говорили… И неожиданно громко, как бы рассекая толпу, чей-то голос возмутился: — Нет, я вот одного не могу понять. Стоят вокруг, полно народу. А что толпятся?.. Ну что в ней особенного?! Босиком, растрепанная… — Молодой человек, — прервала монолог Ф.Г.Раневская, — эта дама так долго пленяла лучшие умы человечества, что она вполне может выбирать сама, кому ей нравиться, а кому — нет.
О ДЖОКОНДЕ. Если бы я часто смотрела в глаза Джоконде, я бы сошла с ума: она обо мне знает все, а я о ней ничего.
О ЗАБЫВЧИВОСТИ. Раневская со всеми своими домашними и огромным багажом приезжает на вокзал. — Жалко, что мы не захватили пианино, — говорит Фаина Георгиевна. — Не остроумно, — замечает кто—то из сопровождавших. — Действительно не остроумно, — вздыхает Раневская. — Дело в том, что на пианино я оставила все билеты.
О КРАСОТЕ.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про любов. Школа пані Фреймут», після закриття браузера.