Аманді Хоуп - Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп

Глава 25

Залишивши пана лікаря з його тяжкими думками на самоті, повернулася до будівлі лікарні, сподіваючись, що Ванька до цього моменту вже прокинувся.

У приміщенні було галасливо, але не так людно. Воїни потихеньку розходилися, хто встиг прокинутися, збиралися чи розштовхували товаришів. Брата побачила одразу, він щось шумно говорив сусідам, жестикулюючи і крутячись, немов у нього шило в одному місці. Жодної краплі не змінився.

Таке тепло в душі в мене розлилося. Раніше я цю його особливість терпіти не могла, а зараз вона мені здавалася рідною та кумедною. До чого непосидючий у мене молодший братик.

Якийсь час просто стояла біля дверей, мало не плачучи від радості.

Сумнівів не було – переді мною моє дорогоцінне чудовисько. Тільки якийсь інший. Змужнілий, доросліший, у плечах, здається, став ширший. Щетина на підборідді ніяк не може належати вісімнадцятирічному юнакові. Начебто минуло після нашого розлучення як мінімум кілька років. Війна людей не красить, не важливо у якому світі.

Ванька розглядав роздерті на грудях обладунки і навіть руку в дірку просунув, з подивом торкаючись пов'язки. Навіть не уявляю, що він відчуває. Рана була моторошною, без цілительства він би, можливо, й не вижив.

Навколо брата народ розійшовся, і він залишився в компанії з двома воїнами. Настав час виходити з тіні. Трохи забарилася, навіть не уявляю його реакцію на мою появу. Але те, що сталося, побило всі рекорди моєї фантазії.

Братик ненароком мазнув по мені поглядом, через секунду завмер і придивився уважніше. Зміну емоцій на його шкідливій пиці спостерігати було настільки приємно, що я не стримала посмішки.Він просто просяяв, зрозумівши, хто перед ним. Ніколи цей потворник так мені не радів, як цього дня.

- Лялька! - заволав він, що є духу, і помчав назустріч, ледве не збиваючи все, що траплялося на шляху.

«Він мене назвав домашнім призвиськом. Шкода, що я не подумала його попередити про таємність. Та що тепер. Шалено хотілося побачити його щасливе обличчя!»

Діставшись, схопив і закружляв, як маленьку. Хватка в нього стала зовсім не слабка, наче в ведмежі обійми потрапила, навіть подих збився. Не встигла й охнути. Не можна було так просто демонструвати почуття. Тим паче у палаці, та ще й у присутності сторонніх. Але я була не менш рада його бачити. Всі старі образи випарувалися, а його витівки тепер здавалися милими та добрими.

- Задушиш чудовисько! – видала приглушено.

Він нарешті випустив мене з обіймів, поставивши на підлогу.

- Ти звідки взялася? – спитав шалено, розглядаючи мене з дитячою безпосередністю.

- І він ще питає! - несподівано до мене повернувся мій повчальний тон, старшої сестрички. - Ти навіщо у вихор поліз, паразит?

- Лялько, то ти що ж, за мною пішла? - і такий задоволений, немов подвиг здійснив, втягнувши мене в цей страшний світ.

- Відпусти тебе охламона одного, ти ж чого доброго наробиш справ! - намагалася я сердитися, але виходило чомусь ласкаво. - Світ тут без мене врятуєш.

- Лялько! - І він ще раз мене обійняв, з явною вдячністю в погляді. - Я знав, що вередливість у тобі наносна.

- Стривай! – я торкнулася його щоки і констатувала з сумом: – У тебе зморшки навколо очей з'явилися і щетина на вилицях. Ти виглядаєш на всі двадцять п'ять.

- Зате ти малолітка зовсім, - почухавши потилицю, ошелешено видав брательник, окинувши мене поглядом з голови до ніг.

- Щось сталося з тобою, коли ти перемістився сюди? - здогадалася я, що вік Ваньки неспроста змінився. Не могла людина за кілька тижнів постаріти на сім років. Може, і з ним трапилося щось схоже, що й зі мною.

- Сталося, - погодився він і вперше озирнувся на всі боки.

Я теж обернулася. На нас дивилися воїни, що залишилися, і придуркувато посміхалися. Можливо, прийняли за закоханих. Це зовсім недоречно. Нічим добрим подібне припущення не загрожує. Краще б нам забратися подалі від цікавих очей.

Ванька теж це зрозумів, бо напівпошепки запропонував:

- Треба знайти затишне містечко.

- Ідемо за мною, - взяла його за руку, щоб відвести до лабораторії лікаря. Там нас навряд чи хто шукатиме.

Брат кивнув воїнам, що залишилися, щоб його не чекали, і пішов весело за мною.

- Ну, розповідай, - посадила я Ваньку на м'який диван, коли ми опинилися в невеликій кімнаті, а сама залізла прямо на стіл, злегка зсунувши письмове приладдя убік.

Брат обвів поглядом лабораторію і шанобливо простягнув:

- Вау!

Чим нагадав себе колишнього. Може й виглядав він старше зовні, але внутрішньо залишився тим же безшабашним підлітком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно