Мирослав Лаюк - Світ не створений

а ви вже про розстріли, ще й пальцем зараз почнете показувати, — буркнув Скорський і чомусь помацав, чи сумка при ньому.

— Вибачте, вибачте, пардон муа.

— Відповідь — лікарів?

— Не просто лікарів — венерологів! Ви ж, Скорський, наскільки знаю, спец? Венеролог — це найбільша людина на війні. Найцінніша! Такий рід занять можна назвати флористикою. Ви й не уявляєте, які тут квіти ростуть, — і ці клумби вже давно чекають доброго садівника. Або й просто — косаря!

— Я не хочу це слухати, — розізлилася Аліна. — Прикуси язика.

— Так, так, справді. Прости, моя… — і ледь не сказав «трояндо», — …золота.

Цілий день ми відпочивали. Ходили на зарослу лілеями річку, що виявилася зовсім неподалік. Ми каталися на човнах, залишених тут рибалками. Я розмовляв зі Скорським. Він скрізь ходив із сумкою, навіть не йшов купатися, щоб з нею не розлучатися. Я запитав його, що він там носить, а він відповів, що це не моя собача справа.

Аліна запливла з отаманом на середину річки, вона голосно дискутувала з ним, розмахувала руками. Течія повільно і плавно несла човен вниз. Ну й зараза ця течія!

Я пробував з Аліною зустрітися віч-на-віч, але вона уникала мене. Зранку я отетерів, під обід засмутився, після обіду — розгнівався.

Увечері приліг на гарячу траву і (не знаю, звідки вони взяли таку добру каву?) випив ще горня, що зовсім мені не впливало на сон. І дивився на Персеїди. Щороку Земля проходить через хвіст комети Свіфта — Туттля, і люди на землі можуть бачити метеорний дощ, загадувати бажання. Я теж загадував, я нарахував 47 падінь. І всі мої 47 бажань були про одне.

Вони сиділи коло вогнища і щось говорили. Я бачив, як він стеблинкою лоскоче їй обличчя, а вона роздратовано відмахується. А далі — кричали одне на одного. Потім знову говорили спокійно. Після — знову сварилися. Моя радість зростала після кожної дрібної помилки, яку робив Артем. Я бажав, щоб він показував сьогодні найгірше, на що здатен.

Вони кричали одне на одного, а я чув прекрасні оперні співи — зірки падали під крики, зірки благословляли мою радість.

І це сталося: Аліна копнула вогнище, порозкидала надгорілі дрівця, припаливши трохи трави. Артем схопив її за руку, але вона одразу вирвалася й побігла до коней.

— Ну і їдь! Гарантую, що доберешся до Катеринослава й повернешся, як миленька.

— Я їду у саме Гуляйполе! До Батька Махна!

Я схопився і побіг до неї.

— А ти куди? — крикнув Артем.

Дійсно — а куди я? Я — за нею: у Гуляйполе, у Катеринослав, у Рим, у Вашингтон, у Стамбул, у Монтевідео…

— Спи давай! — сказав він. — Зранку ця кокетка буде тут, як штик. Ми вже проходили цей номер. Завтра — буде отут, біля мого чобота!

…Ні, не буде.

Пластилінова смородина (2016)

Будинок галериста Давида Борояна наштовхував на думку, що мистецькі твори, якими він завідує, зроблені з нафти, медпрепаратів і благородних металів. Звісно, трапляються твори мистецтва з таблеток та ампул, сумішей вуглеводнів і золота. Але, якщо бути відвертим, твори мистецтва бувають, говорячи неметафорично, й зі справжнього лайна. Причому коштують, як золото.

Ніби холодильник серед лісу, білий бездахий будинок не обійшовся без дизайнерського втручання. Спочатку масивні малопомітні на всьому білому двері. Далі — акцент: кремові півонії у кришталевих вазах. Потім — білі сходи, другий поверх. Ну і два білі коти, на яких важко не наступити, але Інна вчасно відвела ногу. Лінивих тварин ображали дуже багато разів, однак вони все одно лежали під ногами, навіть не кричали нормально по-котячому, а крізь зуби мляво підвивали. Інна зайшла в простору білу кімнату. Важко було навіть помітити стільчик, щоб на нього сісти, — і тут все біле. Сам Давид, дрібненький качок, цьому будинку пасував не дуже.

— Інно! Нарешті бачу живу Інну! Виглядаєш як все золото скіфів! — блищав, мов причинні місця на металевих статуях на площах і в парках, нагельований галерист.

— Давиде! Навіть не знаю, як тобі дотепно відповісти!

— Це дуже дотепна відповідь: «Не знаю, як дотепно відповісти». Знайомся, — і їй довелося, крім давньої подруги Олександри, запам’ятати ще два обличчя з іменами, про які вона вже чула, навіть знала їхні роботи.

Ці три імені, що значилися в кількох каталогах і висіли на кількох стінах, прийшли до Давида швидше за Інну, а одне з них уже було навіть трохи прихмелене.

— У тебе такий дім!

— Я сам його придумав! Вирішив спробувати себе як митець.

Він, звісно, нічого не придумав. Він навіть не вмів букета вибрати.

— Але тут ще все не завершено. Хочу на подвір’ї зробити озеро, і щоб там лебеді плавали. Чорні лебеді! Замовив їх аж з Азербайджану, — (нічого він не замовляв, а купив в Україні, знайшовши за першим лінком в інтернеті). — Недорогі, по дві тисячі доларів за штуку, — (насправді по чотириста).

З будинку виднілося багато міста, але явно не найфілейніші його частини. Спочатку впхалися зеленуваті грубі акації, листя ясенів із запахом застояного поту. Уже потім — далекі труби промзони, обгризені качани хмарочосів… Вітер піднімав із землі й смітників поліетиленові упаковки й грався ними, підкидав, ловив, як деякі батьки підкидають і ловлять (або не ловлять) дітей. Один з пакетів прибився до вікна будинку-паралелепіпеда, ніби прозора медуза.

— У нас тут недавно робітники в кущах знайшли справжнє кубло змій! Десятки змій у ямці під шифером, — (дві змії).

— Добре, що тепер знайшли, до відкриття озера, а то вони б покусали твоїх лебедів.

— У мене ж ще два коти живуть — вони такі неповороткі, що, якби тут завелися миші, повиїдали б котам очі. А змії… навіть говорити нема про що.

— І що ви робили?

— Я — хотів їх зловити, узяв лопату, щоб бити потвор. Однак мені сказали, що вже викликали спеціальну службу, — (Давид, почувши слово «змія», закрився в себе у ванні й не виходив, поки йому не повідомили про очищення місцевості від небезпеки). — Робітники страшно злякалися. Дядько Саша Сашович, прекрасний, скажу вам, укладач плитки, справжній Мікеланджело стін і підлог у ванних кімнатах, так розхвилювався, що ми реально йому викликали швидку — ледь не втратили визначного плиточника!

Усе це слухали також рибки, про яких треба неодмінно зазначити, з огляду на їхню вартість. Велетенський акваріум стояв у кутку кімнати. До нього можна було підійти й навіть запхати руку у воду. Рибки там теж були білими, а ще — білий пісок і білі водорості.

— Не боїшся, що не всі гади половлені?

— Боюся, — і зареготав. А потім подивився на телефон. — Ну все. За хвилину буде той, кого ми так чекаємо.

— Ми когось чекали?

— Так, Олександра казала, що з Артуром ви знайомі.

— Невже?

— Інно, та це ж Артур, — обізвалася Олександра, —