Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Наш?

— Ну, він же депутат Франківської міської ради. Буде займатися нашим проектом.

У такому складі, але крім Артура, вони вже збиралися щодо виставки, й Інна вже певний час займалася мистецьким проектом, живучи в київській квартирі вітчима. Через рік в Івано-Франківську мав відбуватися фестиваль сучасного мистецтва. Їм давали приміщення і гроші. Тема — сучасність, завдання митцям — робіть що хочете, але зважайте на релігійне й політичне налаштування міської громади.

Коли увійшов Артур, Інна одразу ж кинулася до нього — обійматися. Шах і мат: ніякої вини, ніяких недомовок, стирання всього, що могло стати причиною для опускання очей.

Артур, він виглядав таким великим, коли виливав помідорний розсіл на їжака 14 років тому! Однак тепер — чоловік середнього зросту, хоча й досить кремезний мужик. Сірий смугастий костюм, фіолетова краватка, легка щетина — все, як хотів його батько. Артур пообіцяв сприяння з боку міста. Він був такий чемний, такий однаково улесливий до всіх. Між ним та Інною ніби нічого ніколи й не було.

Один із художників, прилизаний блондин, поспішав озвучити свою ідею. Він саме приїхав з мистецької резиденції у Відні. Перед тим стажувався півроку у Варшаві, а ще в Сеулі й Ріо. Тому, як йому здавалося, він бачив проблему сучасності, всі больові точки, максими нинішньої України, збоку. А отже, міг запропонувати щось «глобальне» й «цікаве світові», щось «не провінційне».

У двох словах: він хотів пофотографувати будівлі колгоспів у всіх українських регіонах, навіть на окупованих територіях, особливо там — там найбільш перспективні колгоспи! Художник був готовий віддати себе на розтерзання долі. Він казав щось таке: це покаже наше трансцендентне через дискурс влади й виявить різні аспекти трансгресії. Гендерний капіталізм через призму дискурсу є імпліцитним. Новий історизм і лінгвістичний поворот не заперечують того, що сказав дідусь Грамші, бабуся Крістева, дядечко Горкгаймер, сестричка Маріароза Делла Коста і мій близький друг Гомі Бгабга, з яким ми познайомилися на конференції у Куала-Лумпурі…Точніше, я стояв з келихом, а він підійшов і каже: я десь бачив тут канапе з горошком, зеленим горошком… Уявляєте — канапе із зеленим горошком! Тіло і його осмислення через самого себе стає соціокультурним феноменом в експліцитній парадигмі перспективи. Локація, простір, колаборація, інтеракція, хаб. Тіло — це тіло-без-органів, без — розумієте — завершував він.

— Та ти новий Демієн Гьорст! — єхидно посміхалася, надувши нижню губу, Олександра.

— До чого тут Гьорст?

— Ну, він теж всяке ліпашить.

— Що ти мелеш?

— Був у кафе «Ярослава» на Ярвалу? Я там учора зі знайомими норвежцями зустрічалася й замовила борщ. Ну, борщ — Україна, Україна — борщ. А також еспресо. То до кави мені принесли цукор у стіках з принтами вишиванок кожного регіону нашої багатостраждальної й багаторегіонної держави.

— І що?

— І нічого. Попросила, щоб мені дали цукри з кожного регіону, 25 штук. А вони сказали, що треба замовити 13 кав, бо вони видають тільки по 2 пакетики до однієї порції.

— І що? І що?!

— Ну, не можу ж я випити 13 кав, ти розумієш?

Блондин спочатку вдав, що до нього хтось дзвонить. Він вийшов на коридор, зімітував, що з кимось поговорив. Потім зайшов і «шалено перепрошував» за те, що мусить іти. Художника провів Давид і, мабуть, сказав, що це задорогий проект. І що, на жаль, йому не зможуть покрити витрати на такий актуальний і, без сумніву, геніальний мистецький акт, чи як це назвати. Бо там і перформенс, і гепенінг, і інсталяція. І що життя цього художника їм ще дорожче.

Артур за всім чемно спостерігав і вдавав, ніби розуміє, що відбувається. Він старався не дивитися в бік Інни.

— Коли ми слухали про колгоспи з усіх регіонів, я придумав свій проект, — казав Давид. — Тільки шкода, що я не художник, тому не зможу його втілити. Ідея така: група людей по черзі їде в кожну область України та відвідує відомі лікеро-горілчані заводи, пивоварні й схожі місця. Художники купують по ящику місцевого продукту: у Вінницькій області — горілку «Неміров», у Львові — пиво «1715», в Одесі — щось з вин і так далі. Потім звозимо це все в населений пункт, який називатиметься Українка, Українське, а може, є навіть десь село з назвою Україна. Там організовуємо фестиваль, де все це бухло випиваємо. З порожньої тари будуємо автобусну зупинку — символ чекання народу на покращення, а на дах — викрадаємо знак із назвою зазначеного населеного пункту.

— За крадіжки дорожніх знаків карає закон, — нудила Олександра.

— От і чудово! Мистецтво вимагає жертв. Наш попередній герой готовий був стати жертвою — його й залучимо! Цей момент втручання реальності в мистецтво тільки поглибив би ступінь гепенінгу.

— Не думаю, що місто може підтримати такий проект, — злякався Артур.

— Ти зарано цензурою займаєшся, — єхидила Олександра.

— Але це незаконно.

— Та ми жартуємо, — заспокоював Давид.

Художник, той, що був п’яний ще від початку, напився ще більше. Він при всіх цих презентаціях стояв біля акваріума. Художник мовчав, і всі, здається, були дуже раді обраній ним ролі німої статуї зі склянкою — хоч бери й ліпи. Однак скульптура, що попивала джин, на словах «ступінь гепенінгу» випадково випустила з руки масивну кришталеву склянку з глибокою різьбою. Тара хлюпнулася у воду, швидко впавши на дно й зарившись у білий пісочок.

— Ой-ой, зараз витягну. Пардоньте-пардоньте.

— Обережно! Бі патієнт.

— Но пасаран!

Він потягся за склянкою, перегнувся через бортик акваріума і, звісно ж, завалився у воду.

— Ледь не втопився видатний український митець!

Коли фотохудожник витяг склянку, то почав розігрувати сцену з «Гамлета». Але він знав англійською небагато, хіба «ту бі о нот ту бі», тому проголошував цю фразу до гранчака замість черепа знову й знову, змінюючи позу й тембр — ту бі о нот ту бі, ту бі о нот ту бі, ту бі о нот ту бі… І так загрався, що зачепив лампу, яка просто нізвідки, з небуття, підсвічувала красу рибок. Лампа впала у воду й затріскотіла.

Після зустрічі Інна прагнула перехопити Артура і поговорити з ним ще більш невимушено, ще більше так, ніби нічого не сталося. Однак той швидко всім подякував і сказав, що мусить бігти в міністерство по документи.

— А ти куди зараз? — питала Інну Олександра, коли вони виходили з дому Давида, який, завантаживши п’яного митця в таксі, пішов годувати білих котів щойнозвареною акваріумною рибкою.

— Додому. Але можу з тобою прогулятися.

— То ходімо в парк.

— Це ж ліс. Там хіба є нормальні доріжки?

— Добрі там проходи. Часто тут буваю — у мене ж проект пов’язаний з цим місцем.

Вони йшли звичайним ліском. Ліс — це те, що протиставляють населеному простору, тобто він має мало стосунку до людей. Однак саме цей ліс — просто кишів присутністю культури й історії, тому художниці так хотілося визбирати всі