Мирослав Лаюк - Світ не створений

Ззаду мені почулося голосне дихання… Пролунав постріл.

Місто обростає новими будинками. Вони обхоплюють колом те, що колись було периферією. Київ стає тіткою, яка більше не стримує себе перед заварними кремами. Місто лізе далі, воно переступає через болота, воно перетворює старі ріки на ряд озер, інші водойми заганяє в колектори. З дикої пшениці випадає зерно — і воно чорне. Коли пригріває сонце — зерно розплавлюється й розтікається на землі. Кирилівська церква стоїть нерушно. Невеличкі тріщинки в стінах ніхто не замащує ні дорогою шпаклівкою й клеями, ні дешевим цементом і вапном. Одного дня на порозі з’являється невеликий лис. Він забігає всередину, біжить підлогою з простих сірих плит. Зі стін дивляться боги — дивляться й валяться. Лис підбігає до іконостаса — перед ним потьмяніла олійна Богородиця й Дитя на цинкових листах.

Лис вибігає на металеві сходи, що закрученим шляхом виводять на другий поверх. Лис оббігає всі закавулки, нефи, під всіма фресками. Крізь розбите вікно залітає насінина крушини. Вона буде початком. Скоро крушиною заросте все. У кущах крушини дурний заєць облаштує гніздо, у верху гілля поселяться солов’ї, щоб співати до кінця світу. Лис бігає між густих променів, що пробивають вікна. Лис виловлює один із промінців, зажмурює очі — і гріється на сонечку…

…Пролунав постріл — і я не впав. Озирнувся — просто на порозі церкви лежав наш пацієнт-сифілітик з дрючком у руці. Голова — на камінні біля порога.

— Якби ж він був на стадії провалювання носа! Уяви: дірка замість носа плюс дірка від кулі — це як додаткова пара очей! — сміявся з трупа Скорський.

— Треба покликати санітарів.

— Вони чули постріл — самі прибіжать. Бачте, професор Білінський вважав, що, аби завершити справу цього хворого, доведеться чекати роки два-три, — і Скорський зареготав. — А я впорався значно швидше!

— Вибачте, я в цьому місті вже здурів. Подумав, що убивця Білінського — це ви.

— Власне, а чому ж так не є? Убивця Білінського — я.

— Не глузуйте. Розумієте, ви дуже змінилися останнім часом, тому…

— Так, я почав убивати людей. Таку зміну можна назвати вагомою.

— Ви, звісно, маєте право на іронію…

— Але це не іронія.

— Хай буде сарказм.

— Це — матінка-правда.

— Так, ви маєте право глузувати з мене.

— Добре, закінчуймо. Побігли до коней!

— До яких коней?

— Аліна нас уже чекає!

Аліна, її дядько Скорський, я і ще кілька незнайомих людей помчали, як вітер, що зірвав мій гомбург і відніс назад у Київ.

— На хорах в Кирилівці є фреска, де в образі апостолів Врубель намалював себе й пацієнтів лікарні. Коли я випадково її побачила, то дійсно повірила, що це святі.

— Ніколи там не бував, я розглядав церкву тільки знизу.

— Запам’ятовуй дорогу, як сюди повертатися, аби колись таки глянути.

— У цьому місці колись текла ріка Смородина. Не треба довіряти ландшафту, — обмацуючись, чи на місці його сумка, мовив Скорський саме в той момент, коли ми вийшли з теміні дерев і побачили перед собою безмежне поле.

Вже через кілька годин темрява осяється і назветься степом.

Зошит 7. Мчали всю ніч, без зупинок. Коли ніхто не женеться. Коли нікуди не треба встигнути. Мчали, ніби нарешті випущені з вольєрів звірі. Позаду була клітка, тепер ми це знали. Обіцянки від горизонту попереду робили все за спиною найгіршою тюрмою, сидіти в якій могла людина зі свободою, яку ампутували при народженні, ніби аномалію.

Передранкове небо спочатку виглядало наповненим чимось важким, наче мішок з ріпою. Однак з кожною нашою наступною верствою небо ставало відчутно світлішим. Коли воно остаточно очистилося, ми виїхали на пригірок під викладену з каменю стіну, що здалеку здавалася велетенським шматком халви. Зовнішні руїни замку зовсім не давали уявлення про його справжній вигляд, коли тут ще все було добре, коли люди успішно оборонялися від набігів кочовиків. Здалеку розвалина взагалі здавалася природним нагромадженням каміння — просто кам’янистим підвищенням, групою скель. Піде ще кілька сотень дощів, ще кілька сотень вітрів із сотень напрямків обдують це громаддя — і воно завалиться, наче тут нічого ніколи не було.

На одному з каменів росло кілька стебел пшениці — хтось, мабуть, висипав тут жменьку зерна для птиць — а ті забули його з’їсти.

— Кому міг належати цей замок? — питав у Скорського.

— Гадаю, що Царівні-Лебеді, — імпровізував доктор, щоб ніхто не подумав, ніби він справді не знає відповіді.

З-за одного зі згромаджень посірілого пісковику вийшов молодик у чорному, як гад, плащі й білій папасі, схожій на жоржину, — такій же пишній, яскравій і недоречній тут. Його звали Артем. Спека плавила мозок, але він усе одно ходив так: серед отаманів пішла когутяча мода. Артем допоміг Аліні злізти з коня і спробував поцілувати її в губи, однак вона підставила щоку.

То вона так мчала до цього ряженого?!

Ми пройшли у двір — руїни створювали більш-менш захищений принаймні від чужого ока внутрішній простір. З’ясувалося, що тут є навіть місця, де можна сховатися від дощу — з цього погляду руїни мали не такий уже і безпорадний вигляд.

Посередині двору — столик, а на ньому — дерев’яне відро з рожевими гладіолусами. Ох — романтик! Усе це виглядало так, наче мало інопланетне походження. Ну звідки серед степу, далеко від сіл і містечок — стіл, найпростіший стіл? А гладіолуси? Ці степи були неорані вже так давно, що будь-яка культурна рослина здичіла б тут, виродилася, зсохлася начисто.

Неподалік тріскотіло вогнище, маленький еталон того, що ми зробимо з хатами, селами й містами вже скоро. З вогню отаман Артем приніс турецький кавник і в маленьку мідну філіжаночку влив першу порцію Аліні. Він так само дістав фарфорову чашечку із зображенням рожевих хлопчиків-путті — звідки?

— Кому ще кави?

Але відгукнулися тільки Скорський і я. Мене страшно втішило це запитання. Це запитання, скажемо, навіть відволікло від думки про недавно побачений поцілунок і недавно залишений Київ.

— Зразу видно, що професура: культурні люди — п’ють кохве. Ви ж обоє лікарі?

— Ага.

— Лікарі для нас, степових вовків — як золото, дорожчі за золото. Взагалі — ескулапам треба дуже багато їсти, бо скоро, впевнений, за людину цієї професії будуть давати рівно стільки золота, скільки той лікар важить. Тому вам треба обом працювати над своїми тілами.

— А коней, що нас везтимуть, хто пожаліє?

— Коней знайдемо — великих лікарів можна перевозити, наприклад, на тачанках. А поряд садовити отаманів, бо хто ж стрілятиме в бік медика? Тільки дурний.

— Думаю, саме дурних тут набереться багатенько.

— Знаєте, кого на війні не розстрілюють навіть за зраду? От ви, докторе, зі своєю бородою, наприклад, схожі на царя Миколу ІІ. І при цьому вас не розстрілюють, а навпаки — боготворять!

— Ми лиш приїхали,