Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Як це куди? Додому, у прибутковий дім на Костянтинівській.

— Ночуй тут, ми вже тобі ліжко приготували, — говорив у вуса дядько.

— Та невже? — кривився я.

— Я тебе благаю, — і вона ледь не кинулася на коліна. — Благаю тебе, синочку, ночуй тут!

Ну, переночую тут: слово матері — закон. Особливо якщо тобі це ще й вигідно. (Мені вже давно треба було прийняти ванну, а на Костянтинівці це перетворювалося на проблему).

Засинаючи, вдихаючи власну чистоту, згадав про записку від Аліни. Мало що було видно, тому встав і підійшов до вікна, де у дворі горів ліхтар. Під стовпом купчилися мокролапі ворони. Коля куняв, зачепившись фуфайкою за ґрати. Захотілося прочитати записку ще раз, щоб вкотре про все подумати:

«Завтра опівночі. Кирилівська церква. Рушаємо в степи під чорним прапором. Нудне життя = смерть».

Зошит 5. Ранок — не ранок, а тягуча каша (я ненавиджу каші). Роса, густа слина, розчавлені фрукти, сеча — все на блискучій бруківці. Сонце, заледве встигнувши зійти, уже нахабно припікає. Людська маса метушиться, бурчить, ніби невдало змішана у шлунку їжа.

Я пройшов Софійську площу по діагоналі, потім по периметру, по одному ребру, потім ще раз по діагоналі. Пішов униз. У підвальному кафе готелю «Континенталь» майже нікого не було. Ще раз попросив кельнера принести серветку з вишитим портретом, однак так і не запам’ятав прізвища музиканта із закінченням на «ський». Кельнер сказав, що «ський» тепер у південних містах — Ялта, Одеса. Я додав, що в Одесі зараз ще й Курбас, режисер, знайомий Аліни, який репетирує «Царя Едіпа», а перед цим ставив «Чорну пантеру…».

Від нудьги попрямував по Хрещатику й спустився, згадуючи всі київські церкви Подолу: Різдва Христового, Миколи Набережного, Покровську, Богородиці Пирогощі, Введенську, Дмитра Ростовського, Іллінську. А ще — Братський Богоявленський монастир, Фролівський, святої Катерини, всі ці збиті вершки церковець на вафлях вулиць. Деякі з них самі підказували мені себе, раптом виринаючи нізвідки.

Запахи на Контрактовій, де йде торг — як різнокольорові лампочки, що запалюються по черзі одна за одною. Тут ти вловлюєш аромат балабухівського варення, що перебивається наступним — повівом англійського гуталіну на лавці Райських. Потім — хрусткої на запах капусти від ряду бабок, що стоять, як чаплі, і спльовують соняшникове насіння. Далі — сморід від здорового щура, що заліз під лавку Шевчукової, яка торгує сукном. О, ця не закричить: тихенько того щура сама копне, аби не відлякував клієнток.

Придбав газету. Купив дві пари спідньої білизни. Попросив прикурити у двох розсміяних молоденьких покоївок, що потайки диміли в дворику з виноградом. Тинявся Подолом аж до підвечір’я, поки не натрапив на лісопильню біля Дніпра, де, на диво, приємно пахнуло мазутом. Погода була суха, однак посеред дороги — незмінна велетенська калюжа чорного-чорного кольору. Біля неї — дама років сорока у блідо-рожевій сукні. Ця театральщина, яка тут творилася, провокувала мене на те, щоб поставити їй саме таке запитання:

— Пані, що мені робити?

Але вона не звернула уваги. І я вже крикнув:

— Що мені робити?

— Сo robić, co robić? — заговорила вона польською. — Стрибнути у воду й заплисти так далеко, щоб не могти повернутися.

Зошит 6. Швидко пройшов шматок лісу. Вітер приніс скупчення неприємного повітря, ніби ганчірку, що засмерділа під носом. Виминаючи дерева, побачив у щілинах багато світла й вийшов на лікарню.

За вікнами двоє санітарів лежали у кріслах, закинувши голови. Два інші бігали по двору, телепні, металися в різні боки й щось визирали. Перший поверх лікарні світився, персонал метушився.

— Ви дуже вчасно! — сказав Іван, високий і молодий санітар.

— Чого це?

— Ваш пацієнт втік! Ми зайшли в палату — а його нема.

— Який пацієнт?

— Та той, що покусав Алевтину, — сказав другий, середнього віку й низький, Данило.

— Це не мій пацієнт, а Скорського.

Я не мав наміру їм допомагати — ця історія була позаду, як родина, Київ і все попереднє життя. Не мав наміру навіть думати про це — скоріше б зайти до кабінету, забрати свій польовий хірургічний набір і зникнути з цього місця. Ну, втік у них психований сифілітик — таке інколи буває.

…Правда, цей хворий міг бути причетним до вбивства Білінського. Але це вже не мій клопіт.

— Який дивний збіг! — з’явився черговий лікар. — Щойно тут був і товариш доктор — інший відповідальний за цього хворого

— І де він?

— Подався шукати пацієнта в бік церкви.

— А хворий раніше не втікав?

— Не знаю.

— Як це не знаєте?! Ви краще поліцію кличте, кретини, поки він не убив ще когось! І хай інші санітари, що сплять, ідуть його шукати.

— Вони не можуть…

— Чого? Мені піти їх розбудити?

— Вони під морфіном…

— А ви, бачу, вже відійшли! Ловіть свого психованого! Якщо виявиться, що це саме він убив Білінського під час вашого чергування, не уявляєте, що вас чекає.

Я поправив гомбург і пішов у бік Кирилівської церкви, непривітної й монолітної, як куб. Озирався навколо — а що як із кущів вистрибне втеклий сифілітик-псих і покусає мене чи задушить. Я озирався навколо, бо не мав певності у діях, не мав певності в жодному з виборів. Шпортаючись об кубельця конюшини, дійшов до прочинених дверей у церкву. Було важко втриматися, щоб не зайти.

…На стінах, на стелі — лишилися фрески, лишилося зображення янгола, який звиває небо на південному пілоні нартексу. А ще — графіті: люди видряпували свої імена у церкві, щоб увійти з нею у вічність, щоб не бути забутими. Князь Володимир Святославович прирівняв цю діяльність до осквернення могил. Вандали платили штраф і отримували удари палицями. Під час набігів Батия церква запустіла й покрилася тріщинами. Сюди забігали дикі куниці, здичілі пси, комахи роїлися під стелями з червоними мозаїками. По центру починали рости берізки. Вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — стіна розколювалася — скоро майже падала — ось-ось — стіна падала… Але янгол і далі звиває небо…

Коли йшов до виходу, почув шарудіння ззаду. Обернувся, вже вийшовши з дверей: у густині церкви, як палиця в баняку зі смолою, стояв чоловік з великою сумкою через плече і націленим на мене револьвером.

— Це ви, докторе?

— Не рухайся!

— Чому ви… Скорський, що з вами?

— Не рухайся, кажу!

— Що ви тут робите?!

І нарешті я все зрозумів… Ах ти ж психу! Я ж насправді давно це знав…

— Та це ви вбивця! Я так і думав! Але навіщо вам це?

— Мовчи.

— Це ви! Ви! Ці крадені сигарети, ця дивна поведінка, Білінський… Я почну кричати — і сюди всі збіжаться. Вони