Мирослав Лаюк - Світ не створений

молодик, що платив мені за вас?

— Перевіряєте, чи можна залицятися?

Трамвай зупинився. Вийшли-зайшли люди.

— Ви повертаєтеся з лікарні? — запитала вона. — Не дивуйтеся. Мій дядько там працює. Він мені вже про вас розказав.

— Дядька прізвище Скорський?

(Запам’ятайте ще раз: саме так виглядає доля!)

— Скорський останнім часом став дивним. Таке виговорює, що вже не знаю, чи він не поїхав головою. Ви нічого не помічали?

— Ну… не знаю.

— Та все ви прекрасно знаєте!

— А куди ви прямуєте? — пробував відволікти її від незручної розмови.

— Маю передати дещо в Одесу своїм друзям-театралам. Вони, до речі, скоро будуть ставити «Царя Едіпа» в Києві — українською мовою.

— Ого! Ще ж ніколи античну драму не ставили українською.

— Так. Трупа тепер в Одесі — репетирують. Бо театр, у якому восени має бути прем’єра, — на ремонті.

— Секундочку! Згадав, де вас колись бачив!.. На виставі! Я бачив вас у театрі «Бергоньє» на Фундуклеївській. На «Чорній пантері…»!

— «Едіпа» ставитиме той самий режисер, мій знайомий.

— А він ваш знайомий у якому сенсі?

— І знову ви за старе! Я, до речі, думала про вас.

— А я про вас.

— Це добре. Точніше, думала не про вас, а про ліфт, покататися на якому ви мене запрошували.

— То хто це був з вами?

— Ну що ви зациклилися? Навіть якби зі мною був наречений — мене ж не купили й не передали в спадок. Я ж не брошка, не сто акрів землі й не будинок на Канівщині! До речі, а хто ж тоді на «Чорній пантері…» був з вами?

— Ого!

— Відповідайте!

— То моя мама. Вона дуже молодо виглядає. Післязавтра приїжджає до Києва. Можу вас познайомити.

— До речі, ось і моя зупинка.

Я виглянув у вікно і зрозумів, що зупинку, де живе, тобто жив, Білінський, уже давно проїхав.

— Чи зможемо побачитися ще?

— Можете. Але у вас є лише одна нагода.

Аліна-анархістка, записала щось на клапті паперу й передала мені.

Зошит 4. Бездиханне тіло професора Білінського лежало в університеті, приймаючи всі доступні в революційний час квіти й сльози. А я ішов на зустріч, якої хотів би уникнути, та не міг.

Вечірні Липки — це не вечірня решта Києва: якщо хтось на когось і нападе в цей дикий час, то далеко не втече. Всюди коло домів вищого класу була охорона. Я йшов і думав про багачів як про «них», а не про «нас». Я йшов, а всі ці немиті федори й гаврили з наганами пильно на мене дивилися, наче забули, що я тут недавно жив.

— Ну що, Миколцю, як там життя?

З дядьковим охоронцем, від якого несло гасом і тютюном, я товаришував. Він завжди мав добрий настрій, грубо, але смішно жартував, а також не раз мене прикривав — хороший мужик.

— Усе шикарно!

— Аж так? У країні ж — війна.

— Ну а я що — стою тут цілими днями, ханьки мну. Вчора нарахував на паркані сто три ворони — і це лиш ті, що сідали на загорожу, не враховуючи решти, котрі жерли гівно на землі або крякали на деревах і дахах.

— А галок скільки?

— Це що за бісова ковінька?

— Ну он, — і я показав на кількох.

— Мені то все одна порода. Цих теж називаю воронами. Всіх називаю, крім сорок.

— Чого?

— Сорока — красива птаха, як моя жіночка в молодості! Ой, такі сьогодні тут літали — три штуки!

— Дядьку Колю, дай закурити.

— Ти ж ніби кинув.

— Перед зустріччю з родиною треба трохи нерви вгамувати.

— Ага, святе діло.

— Що там у домі?

— Панство чай п’ють.

У будинку горіли всі вогні.

— Олексію-у-у-у, — вибігли з дверей дві руді малі.

— Обережно, на сходах не впадіть.

Вони мене обіймали й кричали. Вони так мене любили, більше за поні й безе, за ляльок і модних собачок.

— Олексію! Підемо дивитися на треновану свиню?

— На що?

— Ну, треновану свиню, — повторила Ліна.

— Яка вміє рахувати, — додавала Ліля.

— У цирку, — казала Ліна.

— Хрю-хрю, — говорила Ліля.

— Свинка.

— Тренована.

Вони мене любили, бо я був кращим навіть за дресировану свиню — я називав їх принцесами! Як завжди, розсіяні, діти піднімалися сходами. Ліна таки впала й поранила коліно. Ліля закричала, налякана кров’ю. Хай як цинічно, але дитяча кров зараз на краще. Тепер родина займеться оброблянням рани Ліни й виховуванням стриманості юної панянки, а тому менше оброблятиме мій мозок. Випадок приніс у жертву дитину заради мене.

В глибині зали попивала чай моя мама. Як завжди — стримана, але мене таки поцілувала в чоло. Зранку мама постриглася а ля гарсон, зовсім коротко, і від цього стала ще молодшою. На столику неподалік у тарілочці притягували погляд прекрасні еклери, які могла приготувати тільки вона. Жодна кухарка, жоден ресторан не досягли її рівня майстерності у цій справі.

— Завтра ми виїжджаємо у Францію. Уже всі речі складено.

— Так одразу?

— Нема чого чекати.

— Ну, шкода, що так швидко.

— Це ми ще пізно одумалися!

— Гарно вам з’їздити, — сказав я з набитим ротом.

— Що? О святі небеса! «Вам»? Яким «вам»? — артистично засміялася. — «Нам»! «Нам», синку.

Дядько підбіг заспокоювати. З еклера витік крем і впав на килим. Я, поки ніхто не бачив, втер його у ворс, як ртутну мазь у шкіру сифілітика, щиро не розуміючи, чому мама плаче. Ну, їде вона в Париж. Їде — не назавжди ж. Вона взагалі рідко мене бачить. То переживе й ті кілька тижнів чи навіть місяців, що зібралася побути в чужій країні.

— Ти мусиш втікати з нами. Ти знаєш, що сталося з паном Бжинським, хресним твого покійного батька?

— Не знаю, я самого пана раз в житті бачив.

— А з паном Грищенком?

— Ні, мамо. Чого ти хочеш?

— Пана Бжинського повісили на — уявляєш — кедрові, там дуже важко шнурок прив’язати, він із хвої сповзає. Люди помістя розікрали. Всі панські маєтки захоплює революція! З дня на день і сюди увійдуть або червоні, тютюнники якісь, або анархісти, або ще щось зелене й фіолетове!

— Уже входили — і нічого страшного не сталося.

— Ой, дитино…

— То ви хочете звідси назавжди їхати?

— Ми! Не «ви», а «ми»!

— Треба подумати.

— Ти здурів? Чи оглух? З дня на день це місто буде знищене!

— Нічого цьому місту ніколи не буде.

— Не переч матері!

— У мене тут наречена.

— Синку…

— Аліна, її звуть Аліна.

— А вона з порядної родини?

— Нормальної.

— То візьмеш її з собою.

— Вона не поїде.

— Якщо любить — поїде.

Дядько, тримаючись за живіт, схожий на дріжджове тісто, тільки підтакував, хитаючи головою, як індик — куль-куль-куль, куль-куль-куль. Діти гралися, знову літали по дому, падали на землю, а гувернантка їх піднімала. Ліна з перев’язаною ногою діставала з вазочки рахат-лу-кум.

— Добраніч, — сказав я нарешті.