Мирослав Лаюк - Світ не створений

Повертався пізно через Кирилівський ліс, не виконавши усі застереження, які сам же озвучив. Тут, звісно, небезпечно — місце має давню славу. Все ж таки божевільня поряд, печери, де злочинцям і хворим добре ховатися. А ще — раніше, як говориться в казках, тут жив Змій Горинич і текла ріка Смородина. Сморід у цих місцях відгонить навіть найбільших мізантропів чи специфічних людинолюбів, тобто збоченців. Сморід, хоч як дурно це звучить, очищає. Звідки він береться — не знаю. Після операційних і палат з каліцтвами сморід перестав відштовхувати чи притягувати — просто був. А тут мені чудово думалося — ішов і обмислював випадок нашого пацієнта.

Хворий, досить поважна особа, ім’я якої надто вагоме, щоб я його прямо називав, одного дня почав нападати на людей. Він ледь не задушив перекупку, яка попросила, на його думку, задорого за боброву шубу. Він так само хотів убити партнера у справах торгівлі, який не надто голосно привітався. Але найгірше — хворий перестав соромитися своєї наготи. Спочатку пробувала розібратися поліція. Коли на їхніх очах наш майбутній пацієнт скинув штани й підштаники, його привезли до Кирилівки, яка мала методи для таких випадків ще з часів, коли сюди звозили помішаних козаків і композиторів Києво-Могилянської академії.

Під час обстеження ми з’ясували, що пацієнт має глибокий психічний розлад. Його дружина додала, що останнім часом він неодноразово дозволяв собі міцні слівця при дітях і нерідко впадав у нудьгу. До всього, жінка повідомила, що пацієнт уже кілька років лікувався від французької хвороби — з цього, власне, варто було починати.

— Сифіліс! — сплюнувши стебло сірника, сказав Скорський, фахівець у справах, коли психічний аспект хвороби пов’язаний з венеричним. — Третинний сифіліс! Погано залікована французька хвороба з часом руйнує центральну нервову систему — хворий такі фокуси творить! Просто тобі вертеп!

Ми не розмовляли зі Скорським після інциденту в Білінського. Однак з ним сталося щось кардинальне. Скорський, ця найнудніша на світі людина, просто таки загорівся. Він пробував жартувати, з усіма вітався. Кажуть, недавно лікар навіть напився просто в себе в кабінеті, а потім лісом блудив. Може, почав приймати наркотичні речовини?

— Кокаїн! — друге слово, сказане доктором.

Це були його улюблені ліки від сифілісу й психічних його репрезентацій. Сам Скорський препарату ніби не вживав, однак називав його універсальними ліками — від алкоголізму й зубного болю, неврозів і морфінової залежності. Зрештою, він прочитав статтю поважного доктора з Відня, який вважав кокаїн панацеєю, що не викликає звикання. Згодом той доктор спростовував свої ж слова, однак Скорський не брав цього до уваги. Він вважав, що такі заяви робилися під тиском фармакологів, котрі не мали наміру припиняти виробництво ліків, які міг замінити кокаїн. Тому ділки заплатили або пригрозили доктору, щоб той відмовився від своїх слів.

Коли хворого відводили до палати, той накинувся на санітарку Алевтину. Його спробували відтягти. Однак пацієнт, відчепивши пальці від шиї, зубами уп’явся в дівочу ніжку. Бідна санітарка, на яку ще не нападали психічні, ледь не вмерла від страху. Потім почалася паніка через висновок лікаря Скорського. Він розповів їй про наслідки сифілісу — неймовірні орнаменти на лиці через ураження шкіри й слизових оболонок, хрящів і кісток. Далі — говорив про знищення центральної нервової системи, яке вони, власне, щойно спостерігали:

— Обличчя стає ніби мереживо, яке шолудиві пси порвали між собою, а потім виваляли у багні.

Алевтина, котрій ще й відібрало мову, випросталася. Дівчина оголила ногу, щоб подивитися на рану, не зважаючи на підвищення слиновиділення у санітарів-чоловіків. Потім вона полетіла коридором, вибігла в сад, упала на землю й рвала траву, маленькі кущики ромашок. Алевтина їла їх з корінням і землею.

— Невеличка істерика. Треба дати їй 15 міліграмів кокаїну.

І він вийняв із кишені табакерку, набрав з неї білого порошку на зубочистку з гусячого пера, наказав закрити Алевтині рот і одну ніздрю — і вона вдихнула ліки.

Ми провозилися з тою дівчиною стільки, що вже звечоріло. Я вирішив пішки спуститися ущелиною за церквою.

Навряд чи тут були великі звірі, однак щось шурхотіло. Ямки й горбики, ярки, доріжки, могили відьом, живі товаришки яких пролітали у верховітті час від часу, шепоти лісових духів, душі психів, що померли в лікарні, душі монахів з Кирилівського монастиря, Змій Горинич і богатирі, що хотіли його здолати. Без цього лісу місту було б спокійніше. Я побачив просвітки між дерев і пішов у напрямку трамвайної колії.

Уже на виході з лісу — потоптане в кашу ціле полотнище мухоморів. Далі — забите в ожиннику тіло професора Білінського. Він лежав, ніби й не боровся перед смертю. Я швидко оглянув тіло, але нічого незвичного не побачив — ні ран, ні глини під нігтями… Ще звірі не занюхали падла, однак рої різноманітних комах устелили мертвяка. Ну чому це застояне тіло знайшов саме я?!

Найкращий варіант — на трамваї доїхати до його дому, щоб повідомити родичів. Двері закрилися, і я зауважив власну незворушність. Ця смерть не викликала у мене ніякої емоції, крім відчуття відповідальності, тобто потреби повідомити родичів. А ще — тривоги від здогадок про те, ким може бути убивця. Я знав, що це — убивство.

— У вас з носа кров тече, — подала мені запрану накрохмалену хустинку кругленька, як цибулька, жіночка з двома повними полуниці кошелями.

— Скажіть, я не замастив сорочку?

— Та ні, чепурний, як когутик на патичку. Тільки що ніс брудний. Швидко витирай, бо зараз мені всю полуницю захляпаєш.

— На червоному червоне навіть не буде видно.

— А смак-то солоний!

— Знаєте, чого не солодкий? Бо тоді б її пили, як сироп.

— Усі, хто мають у серці Христа, так не говорять.

— У вас дорога полуниця?

— А що таке?

— Перевіряю, чи маєте ви Бога в серці.

— Дитино, ти би знала, як коло цієї ягоди треба працювати! Та я її й прополюю сто раз — бо пирій за тиждень виростає, як коняка. І поливаю — воду ношу зі струмка, руки зірвала…

— По скільки все-таки ягоди?

— Не продаються. І взагалі — скоро гроші не матимуть ніякої ваги. Скоро всі гроші, ці зроблені зі шкір грішників папірці у сатанинських друкарнях, скасують. Тому головне — як людина людині буде.

— То це виходить, що ви пропонуєте мені пригоститися вашими полуницями безплатно, а мого «дякую» буде достатньо?

— Ану не чіпай! — вдарила вона мене по пальцях.

За спиною почувся голосний сміх — той самий, що й у кафе під «Континенталем». Біля Аліни ніхто не сидів…Запам’ятайте: саме так виглядає доля. Я, не питаючись, пересів від бабки до неї.

— Вибачте, але позавчора ви, звісно, самі нарвалися, — одразу почала вона.

— Я трактую це трохи інакше…Хто той вусатий