Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

«Незважаючи на мою заборону, вам закортіло ввійти в ту комору? Ну що ж, я дам вам можливість увійти туди ще раз, і тепер — назавжди. Для вас знайдеться місце поруч із жінками, яких ви там бачили».

Чия саме рука їх обводила й навіщо, слідчі вже не запитували.

P. S. Віднедавна, а точніше, протягом останніх півтора-двох років, нечисленні краєзнавці та випадкові мандрівники, що вряди-годи навідуються до дуже поруйнованої Синьогродської вежі (єдиний об’єкт, що сяк-так зацілів з усього Ґродтового маєтку), відзначають появу на внутрішніх її стінах віршованих рядків невідомого автора. Ці написи зазвичай виконано у формі надряпів гострим твердим предметом на зразок металевого писака або особливого кігтя. У другобіцькому міському управлінні культури всю цю базґранину вважають дрібним побутовим вандалізмом котрогось із місцевих початківців і в міру нагромадження настінних строф та акумуляції бюджетних коштів укотре споряджають на місце бригаду забілювачів. Чуткам про так званого «Нічного Ґренадера» просять не вірити.

У будь-якому разі можна констатувати: написи то зникають, то з’являються знову. При цьому деякі зі строф цілком, а деякі лише частково повторюють попередні.

Знаний у другобіцьких мережах блоґер ulius_777, чию фактичну особу досі не встановлено, щойно оприлюднив серію знімків з найновішою версією синьогродських настінних написів. Якщо всередині вежі підійматися сходами вгору до уявного оглядового верха, то вірші прочитуються в такій послідовності:

Я вам являюся вночі

Я біль фантома я фантом

Я клич я пляма на ключі

Я йду і сходи що гвинтом

Ввертітися у плоть небес

Могли б могли б могли б якби

Я їх завершив я б воскрес

Посеред неба й без ганьби

У передпокій би ввійшов

До справедливого Судді

І шов на шві і кожен шов

На тілі в мене Він тоді

Єдиним дотиком своїм

Розгладив би і взяв мене

До себе у небесний дім

Але я тут і поки не

Скінчаться сходи що гвинтом

Увертяться у висоту

Я неприкаяний фантом

Собі спокою не знайду

Розділ сьомий. Життя Марії, або Маріо

1

За всі свої роки Маріо Понґрац учинив лиш одне вбивство. Відповідальність за нього він мусив би понести винятково перед судом небесним, і деталі того закритого процесу лишаються зі зрозумілих причин невідомими. Що ж до земного суду, то він був дуже навіть відкритий і засудив Маріо Понґраца за цілком іншою статтею. Втім це ніяк не початок, а радше одне із закінчень історії, й воно бовваніє десь далеко попереду, в роках 1890-х.

Починається ж усе на сорок із гаком років раніше, коли молодий Понґрац Маріо, син Алойза та Вероніки-Вікторії, стану міщанського, уродженець чи то Далмації, чи Іллірії, неґоціант-початківець, у пошуках своєї зорі та фінансової незалежності назавжди пориває з батьківським гніздом і вирушає в мандри. До міста Коломиї, розташованого десь у межах далекосхідного загумінку імперії, він прибивається на двадцять четвертому році життя. Попри молоді літа, Маріо Понґрац уже встиг поволочитися світами та провінціями й назбирати всілякого штибу досвідів. У нього при собі доволі об’ємна скриня зі зразками колоніальних товарів. Маріо Понґрац віднедавна є дистриб’ютором великої торговельної фірми з централею у Відні та філіями в Будапешті, Бремені й Амстердамі. Надворі 1855 рік, і молодий цісар Франц-Йосиф Перший щойно проїхався Королівством Галичини й Лодомерії з інспекційним візитом.

У Коломиї Маріо Понґрац не збирається затримуватися надовго. Він замешкує в помітно чистішому за інші готельчику «Оаза» на Кутському передмісті. У нього єдиний на все місто номер з ванною, лежачи в якій можна пахкати сигарою й через південне вікно бачити синюваті обриси недалеких гір. Другого дня він замовляє вечерю в готельній харчівні. Їжу й вино до його столу носить служниця на ім’я Ґеновефа (частіше звана Марією) Вітраківна, кругла сирота з ходачкової напіввимерлої фамілії, вихованка школи-інтернату сестер василіанок. Кілька років тому, дочекавшися повноліття, вона кометою вирвалася з-під опіки черниць і почала цілком самостійно радити собі з життям, поєднуючи денну роботу покоївки з дещо іншого типу роботою нічною.

Під час вечері Маріо Понґрац дозволяє собі кілька відвертих поглядів у її бік. Він навіть замовляє додатковий півдзбанок вина, щоб затриматися при столі надовше і бодай ще з два-три рази — крадькома, а як вийде, то сміливіше — кинути оком туди, де її талія переходить у стегна. Піднявшися трохи згодом до своєї кімнати, він довго не може заснути й зачаєно лежить із розплющеними очима. Йому пригадується, що він не кохався вже з півтора місяця: востаннє, зовсім випадково, з донькою рабина в Перемишлі. Отже, розуміє він, це збудження, яке так брутально ним тепер заволоділо, само собою не вляжеться. Він уже вирішує зарадити собі у спосіб, до якого, ніде правди діти, хоч і зрідка, але змушений був удаватися. І десь тоді (чи це йому мариться?!) лунає обережний, а краще сказати, тремкий стукіт у двері, й геть пересохлий від хвилювання дівочий голос несе якусь нісенітницю про чисті рушники на ранок. (Спершу вона помилково каже «на сніданок», але потім виправляється.) «Увійди», — так само пересохло запрошує Маріо Понґрац. Дверей на ключ він чомусь не замкнув.

Десь поміж п’ятою й шостою ранку, знову сам у своїй постелі, тепер, щоправда, зворохобленій та скуйовдженій так, наче по ній товклося з десяток переплетених тіл, а не якісь усього лише два, він усміхнеться й подумає про кілька речей одночасно.

Що ця дівчина вміє все — і куди краще за багатьох інших.

Що взяти нараховану винагороду вона не те щоб забула, а таки не схотіла.

Що всі свої роки (а йому вже цілих двадцять п’ять!) він шукав лише таку.

Що її піхва має ледь вловний присмак черемші, а це беззаперечний плюс.

Що настає весна.

Що тепер так скоро він уже з цієї діри не забереться.

Під дірою він матиме на увазі й Коломию також.

2

Далі вистачило ще трьох або й чотирьох таких же рвучких побачень — і Маріо Понґрац остаточно зважився не тільки не забиратися з тієї діри, але й осісти в ній, запропонувавши «окрасі 'її, Марії-панні» свою мужню (від слова «муж», законний) руку. Тим більше, що дозволу ані згоди на це не треба було питати ні в кого: дівчина жила без опікунів, долю свою вирішувала сама. Це було незвично і трохи запаморочливо.

Маріо Понґрацу над усе подобалося бути модерним.