Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

Перший аспект цієї подвійності цілив у задобрювання Бога та примирення з ним, а отже, захист країни й народу від Господнього гніву за скоєні паршивою вівцею злодіяння. Другий означав попереднє, авансове, прирікання злочинця (а в релігійних категоріях — бідного грішника) на ще прижиттєві пекельні муки, завдяки чому до справжнього пекла він мав би потрапити вже дещо чистішим і частково покараним, що поліпшувало його шанси на перехід у чистилище.

Тому з двох форм колесування для Юліуса Ґродта було вибрано тяжчу — von unten auf[15]. Це означало, що спершу залізними булавами йому буде перебито ноги від стопи і вгору, тоді грудну клітину та рамена і врешті хребет. Метою цього першого етапу страти ще не буде смерть засудженого. На другому етапі його тіло, що внаслідок незліченних переломів у кістках набуде небувалої гнучкості, вплетуть поміж спиці у велике колесо, яке відтак підіймуть на вершок височенної палі й там виставлять повчальним експонатом на здивування людям та громадський осуд. «На колесі, — писав тогочасний в’язничний лікар, — він міг ще довго лишатися живим, іноді навіть не півдня, а цілий день або два. Колесо із заплетеним між спицями делінквентом стояло так іще якийсь час після його смерті — доки останні з його останків не поспадають клаптями на землю самі собою».

Упорядник же й Оглядач з «Анналів» відзначає, що 7 липня 1777 року день був, як на ту пору, понурий і зимний, з безкінечним нудним дощем. Попри таку неприємну погоду, церемонію колесування вшанував своєю присутністю сам губернатор Гайнріх Ауершперґ (він же «Словенець»), не кажучи про цілі зграї сановників дрібнішого й зовсім дрібних сортів. І трохи далі: «[Юліус Ґродт] хотів лягти лицьом до низу, но але тра було п’ятеро моцних хлопа, шоб єго переложили на спину, жеби він ще Господеві в Небо помолив си. Він тего не схтів, тогди єму завїзали очи тай уоп ипіеп аиґ стали ’го ломати желізними довбніми. Він звомпив од лютой боли, але ні добра його, ні багацьтва, ні впертий карахтир ні помогли єму, ні збавили».

Згідно з історичною випадковістю цісар Йосиф Другий того самого дня мав у Франції зустріч із модним натоді публіцистом Вольтером, який на добру згадку презентував монархові свій «Dictionnaire philosophique portatif»[16]. До заборони цісарем тортур залишалося три роки. До скасування ним-таки смертної кари[17] — десять.

Юліус Ґродт ледве встиг.

10

Що більше часу минає з тієї пори, то більше підстав для критичного перегляду всієї causa Grodti[18]. Складається враження, що перший-ліпший, навіть не надто досвідчений, захисник міг би сьогодні, бодай посмертно, з легкістю добитися реабілітації засудженого.

Археологічні розкопки 1930-х років, здійснені зокрема й на теренах колишньої садиби Юліуса Ґродта, прозваної згодом Синьогродкою, не встановили жодного таємного поховання в місці, що його на відповідному плані позначено як комору. В той же час архівні джерела, передусім цвинтарні книги, не фіксують жодного перепоховання ймовірних служниць — ані двох, ані дев’яти, ані навіть однієї. Всі зникнення служниць (їх підтверджено) можна пояснити так само, як їх пояснював сам Юліус Ґродт на початкових стадіях слідства, тобто ще перед застосуванням тортур: вони, служниці, начебто самі тайкома покидали його дім, прагнучи уникнути справедливого покарання за всілякі дрібні крадіжки та інші заподіяні шкоди. До рідного дому жодна з них не повернулася з тих самих причин. Тож усі вони до пори вважалися зниклими безвісти.

Одруження Ґродта з Бланкою-Меланією (дівоче прізвище Стрончевська), народження в них дітей (двох синів), як і насильницьку смерть Бланки-Меланії та меншого хлопця, в усіх документах зафіксовано та підтверджено. Проте існує велика ймовірність, що жінка й дитина загинули внаслідок розбійного нападу в час, коли Юліус Ґродт ще був поза домом, а точніше, в дорозі до нього. Тобто своїх дружину й меншого сина він застав удома вже мертвими. Сьогодні неможливо дізнатися, хто насправді сплюндрував Ґродтове обійстя — невідомі нападники (до повернення Ґродта) чи поліційний загін (після його затримання). У кожному разі дивно припускати, що маєток плюндрував сам Юліус Ґродт. Тим часом факту сплюндрування суд узагалі не брав до уваги.

Старший син засудженого, який привів на місце злочину обидвох дядьків та за їхнього посередництва — поліціянтів, насправді в жодному свідченні не стверджував, що біг по допомогу саме через батька. Після жахливого інциденту він узагалі фактично втратив дар мови, і єдиним щодо батька негативом, який суддям вдалося витиснути з нього, було те, що Юліус Ґродт полюбляв читати вголос «люті французкі казки». Це, до речі, підштовхнуло слідчих дослідити чималу Ґродтову бібліотеку на предмет виявлення в ній ознак чорнокнижності. Хлопцева доля залишається надалі нез’ясованою, а сліди губляться після того, як, провівши пару гірких літ у притулку, він потрапив на побігеньки до вже на той час доволі каламутної трупи мандрівного цирку «Ваґабундо».

Не можна пропустити повз увагу й не надто увиразнені постаті т. зв. рятівників — рідного брата й кузена Бланки-Меланії. Ці молодики здавна всією душею ненавиділи Юліуса Ґродта. На те могли бути свої причини, про які ми знову ж таки не дізнаємося. З певного часу Ґродтові горе-кревняки почали активно інтриґувати, втираючись у довіру до коменданта нової поліції (або, як її називала цісариня Марія-Терезія, Gute Policey) та обкладаючи його різного штибу хабарами. Документи підтверджують, що саме брат і кузен убитої заволоділи посесією Юліуса Ґродта відразу ж після оголошення в суді вироку. Щоправда, вони так і не почали в ній порядкувати. Першого невдовзі отруїли львівські аптекарі, другий програвся в карти і вимушено переїхав до Туреччини.

Бо такі то були часи.

Авторитет ученого фізіономіста Лафатера теж не міг не відіграти однієї з вирішальних — а для Юліуса Ґродта фатальних — ролей. Присвятивши Ґродтовій фізіономії центральний розділ своєї головної праці, Лафатер дійшов категоричного висновку, що «перед нами злодюга мерзкий, котрих ни носила ше ся зем’я». Рішення суддів, останніми роками дедалі прихильніших до суворих наукових істин, не могло не піддатися масованому впливу заїжджого європейського світила. Обидва томи Лафатерових «Фізіономічних фрагментів» дуже швидко стали в тодішньому юридичному середовищі справжнім інтелектуальним бестселером і надихали на відповідні вироки.

І ще одна бібліографічна деталь. Перебираючи наполовину знищену вогнем трофейну книгозбірню Юліуса Ґродта, слідчі не могли не зауважити дивом зацілілий том «Histoire ou Contes du temps passé. Avec Moralitez»[19] авторства якогось П’єра д’Арманкура, насправді Шарля Перро, рік видання 1697-й. Головним речовим доказом слідства стали обведені темно-синьою чорнильною лінією рядки: