Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

кортіло хоча б на мить зазирнути до забороненого простору. Але все-таки перемагав послух. Це було шалене надзусилля її зазвичай паралізованої волі.

У день, коли Юліус Ґродт мав повернутися, вона сиділа на моріжку під карячкуватою грушею в їхньому саду й гаптувала сорочечку для меншого сина, який тут-таки, поруч із нею, грався зі старшим в олов’яні солдатики. Варто зазначити, що старшому синові Ґродта вже виповнилося п’ять років, меншому невдовзі мало стукнути два.

Невідь звідки надбіг той злощасний щур (за іншою версією, кіт чи навіть і кріль), який, укравши одного зі солдатиків — здається, навіть головного командувача, — погнав із ним доріжкою вздовж прибудов. Малюк розревівся, старший також був готовий от-от зайтися плачем на таке підле зухвальство. Бланка-Меланія кинулася навздогін за крадієм, тим більше, що той щур (тхір? шнир? жук? жук-рогач? гнойовик? скарабей? горностай?), а може, навіть і вуж, або черв, або змій, повз із украденою цяцькою доволі важкувато, і наздогнати його, здавалося, не було б аж так неможливо. От лише в мить, коли Бланка-Меланія вже збиралася накрити клятого щура (павука? хом’яка? ховраха? байбака?) своїм твердо накрохмаленим очіпком, той зграбно прослизнув до комори через шпару під дверима.

«Ах ти ж, — подумала Бланка-Меланія, — ну зараз я тобі…» Вона метнулася по ключі і швидко знайшла у зв’язці той єдиний, яким ще ніколи не користувалася. Їй насилу вдалося повернути неслухняний ключ у замку, проте ніяк не вдавалося витягнути його. Вона так і лишила всю зв’язку зі встромленим у замок ключем назовні, сама ж увірвалася до комори.

Невідь звідки надбіг той злощасний щур.

Зрозуміло, що ніякого олов’яного полководця вона там не знайшла (чи він узагалі існував на світі?), а знайшла натомість… Ну так, тлінні, переважно на стадії скелетування, рештки: спершу однієї служниці, потім другої, потім усіх. Земля, тут і там хаотично розрита, попливла в неї з-під ніг, і вона знепритомніла від жаху та смороду.

8

Не знати, як довго пролежала вона поруч із розверзлими ямами. До життя її повернули дедалі гучніші дитячі захлинання, що долинали знадвору. Здушуючи у грудях крик розпачу, Бланка-Меланія вийшла з комори і спробувала знову зачинити її на ключ. Як і першого разу, він повернувся в замку, але не давався витягнути. Вона промучилася з ним добру годину. Діти стояли поруч, не перестаючи ревіти. Сонце хилилося до заходу. Чоловік мав от-от над’їхати: він завжди устигав повернутися до смеркання.

Бланка-Меланія саме відокремлювала зв’язку від коморного ключа, коли в’їзна брама знайомо заскрипіла й у двір заїхав бричкою господар. Жінка стрімко відійшла подалі від комори й ламкими ногами подріботіла йому назустріч.

Сівши в покої вечеряти, Юліус Ґродт почав неквапом розпитувати її про останні новини. «Чому ви, пані моя, такі бліді?» — раптом запитав він. «Я недобре почуваюся, в мене місячка», — пролопотіла вона доволі безглузде пояснення. «Ви мали її вже на тому тижні», — нагадав чоловік. Після тяжкої хвилинної паузи він запитав, чи не ходила вона до комори. «Як я могла, пане, — була відповідь, — у вас же ключ». По цих словах вона вдруге знепритомніла.

Тоді ж, як знову розплющила очі, чоловік уже нависав над нею всім своїм ґренадерським зростом і побрязкував злощасною зв’язкою. «Де той ключ?» — запитав він чи не вдесяте. «Хіба ви не мали його зі собою?» — відповіла запитанням Бланка-Меланія. Тяжко зітхнувши й не мовивши більше ні слова, Юліус Ґродт вийшов з покою.

Коли за чверть години він розлючено крокував від комори назад до будинку, старший з дітей уже зникав за брамою. Матінка наказала йому квапитися з усіх сил і скликати на поміч усіх зустрічних, а передусім її брата з кузеном. Сама ж вона, взявши на руки молодшого, встигла забігти в недобудовану вежу, де забарикадувалася в тісній, не просторішій за клітку для папуги, кімнатчині на п’ятому поверсі. З вікна можна було бачити шматок околиці та дорогу, і Бланка-Меланія дедалі частіше запитувала хлопчика, чи не здіймається курява, чи не видно її братів верхи на конях.

Юліус Ґродт не відразу здогадався шукати жінку у вежі. Він спершу обійшов сад і ставок, прочесав зарослі бузини та глоду. Замислившись на хвилину, куди йому рушити далі й чи не пуститися в гонитву поза мурами обійстя («з малими далеко не забіжить»), він почув раптовий дитячий схлип із вежі й розсміявся всіма шматками свого роздертого на клапті обличчя.

Щойно брат і кузен Бланки-Меланії на чолі цілої дюжини так само добре озброєних кінних поліціянтів крізь розчахнуту навстіж браму ввірвалися до Ґродтової посесії, першим вони побачили самого Ґродта. «Брати монстра живцем!» — загорлав, розчохлюючи шпагу, молодий і гарячий, мов порох, штурмбанфюрер. Але Господар дому й не думав чинити хоч якогось опору. Він сидів на порозі своєї недовтіленої мрії про вежу, обхопивши голову руками й ні на що не реаґуючи в черговому нападі цілковитої прострації. Навколо западала чимраз глибша темрява. Поліціянти ввійшли до вежі із запаленими смолоскипами. Вбитого хлопчика вони надибали двома десятками сходинок нижче від убитої матері.

Господар дому сидів на порозі своєї недовтіленої мрії про вежу, обхопивши голову руками.

Докладніший опис смертельних травм і ран, що їх було завдано обом жертвам, я ні за що не хотів би тут відтворювати, щоб уберегти вас навіть від найменшої з описаних жорстокостей. Достатньо лиш однієї цитати. Ув «Анналах Другобіцької землі» читаємо, що «дитину віком вісімнайцяти мїсяцей він [Юліус Ґродт] ймив за ногу і вгаратав головешков до сьтїни, пїсьля сего малец ше чуть-чуть жив». У тих же «Анналах» Упорядник і Оглядач додає: «Між инчим, не зобачив я в Актах чогос такого, шо би сьвідчило за Ю. Ґ. яко за убивца рідной матери, про то шо пишет ученний добродій Лафатер. Хиба шо не шло сь ученному за матірь самого ничестивца, леч за матірь єго дітий».

9

Датою для виконання смертного вироку високий суд після тривалих нарад і консультацій з теологами та астрономами визначив 7 липня 1777 року. Скупчення аж п’ятьох сімок знаменувало щасливе звільнення Urbis et Orbis[14], всієї людської породи та навколишніх земель від мерзенної кровожерної потвори. Що саму потвору при цьому мали вбивати в доволі мерзенний і кровожерний спосіб, не тільки не викликало жодного докору в тодішніх, уже потроху просвічуваних, сумліннях, але й розглядалось як цілком необхідний акт, який, крім очевидного світського (жорстке залякування громадян задля запобігання злочинності), мав