Лариса Підгірна - Червона Офелія

дверях з’явилася мама. Підійшла, обійняла його. Від мами пахло лавандовим маслом, яким завше змащувала скроні, коли боліла голова.

— Їдьмо з нами, Маркусю, до тьоті Дарини! Скільки ти можеш воювати? Невже ми з батьком тебе ростили для того, аби ти загинув тут?

— Мамо! — протяжно мовив Марко. — Я живий і здоровий…

— Так, живий і здоровий. Поки що… Але скільки разів ти був за крок до смерті? — схлипнула мама. — Подивись, що робиться у Харкові! До батька сьогодні товариш заїжджав, дядько Богдан, пам’ятаєш, той, що млин тримав? — пані Ганна обхопила плечі сина міцніше. — Каже, там червоні комісари лютують, тих, що опір який чинять, то розстрілюють цілими родинами.

— Я залишаюся, мамо, — Марко витер «вуса» від молока і підняв спокійний погляд на матір. — Якщо всі виїдемо, хто Україну захищатиме?

— Та Бог із нею, Україною… Що мені важливіше, Україна чи мій син?

— Мамо… Не треба! Я залишаюся. Приїду, коли все втихомириться тут.

Марко вивільнився з материних обіймів, а пані Ганна недобре зітхнула.

— Ага, втихомириться! — продовжувала вона. — Аякже! Каже дядько Богдан, що все тільки починається: за Харків більшовики з біляками деруться. У Петлюри мало сили, аби втримати цілу країну, та й зрадники на кожному кроці…

— Багато той дядько Богдан знає! — проказав Марко. — Гірше зрадників — малодушні українці, котрі чекають, що хтось прийде та врятує їх! — випалив він.

В очах пані Ганни заблищали сльози.

— То це ти нас із батьком вважаєш малодушними? Не соромно тобі? Ти знаєш, скільки батько петлюрівцям помагає? Грошима, провіантом, усім, чим може? І ти нас малодушними вважаєш?

— Мамо! Розходімось спати, — Марко піднявся з рішучим настроєм, бо розмова з матір’ю переходила на слизьке. — Я не вас із татом мав на увазі! — проказав, намагаючись бути спокійним. — Не можу я втекти отак… До тітки Дарини не поїду, так і знайте. А ви їдьте, чекайте на мене там. Дасть Бог, усе минеться, то я приїду по вас.

* * *

— Читаю твоє донесення, Марку, — Снігірів виглядав невиспаним, але бадьорився. У кабінеті пахло свіжозвареною кавою. Разом із Петлюрою до Кам’янця прибув вантаж більш гідного провіанту, серед якого були кав’яр, консервовані паштети, кава для поважних прийомів та подій, тож старші офіцери, яким доводилося часто засиджуватися до світанку, отримали каву до своїх пайків і могли тепер трохи пошикувати.

— Пишеш, що провів вечір у богемному товаристві? — перепитав очільник Розвідочної управи.

— Так… Богемне товариство наших акторів…

— Ага, то пані Біличенко була, вочевидь, з тобою, — проказав Снігірів. — А я вчора все гадав, чого раптом Крамовський так виправдовувався за неї… Мовляв, хотів представити Петлюрі приму Кам’янець-Подільського театру, а прима занедужала… Тож мусів сам розважати високу Директорію. Після кількох тостів заспівав нам акапельно свою улюблену «Чорна я си чорна…»

То вечір з Олесею Дмитрівною Біличенко, — продовжив Снігірів, — ви провели у товаристві її колег, в Ольги Татарінової?

— Саме так…

— І що твоя актриса? — Снігірів не без цікавості подивився на Марка.

— В порядку. Я провів її увечері додому, хлопці охороняють будинок. Але варто звернути увагу на особу такого собі Євгена Остапенка, — Марко провів олівцем по аркушу, підкресливши вказане ім’я. — Місцевого мецената театру. Мені він видається підозрілим… Спочатку пропонує усім кальяном попахкати, в кальяні, зауважу, не просто тютюн. Як на мене, без дрібки гашишу там не обійшлося. Далі заводить усілякі розмови про політику, вголос ганить нову владу, розбалакує товариство, аби люди говорили про своє ставлення до головнокомандувача… Багато говорить зайвого, цікавиться думками… І цей спіритичний сеанс із «кривавим» фіналом, якщо чесно, я не зрозумів, чого він добивався… Олеся Дмитрівна якраз записувала ті літери. Уявіть, узяла до рук перо — всі долоні в крові, на аркуші — кров…

— Тобто, — Снігірів примружив погляд. — Ти вважаєш, що цей Остапенко все підлаштував?

— Так… — Марко показав долоні, на яких ще рожевіли сліди вчорашньої «крові». — Досі відмити руки не можу, просто потримав у руках перо, яким писала актриса Біличенко. Вважаю, що то справа рук Остапенка або його протеже, актриси театру Анни Головацької. Власне, вони з нею і діяли, наче у парі, не зважаючи на те, що Анна прийшла до Татарінової з нареченим.

— То пані Головацька раніше у Відні мешкала? — Снігірів примружився, відсьорбуючи з філіжанки залишки охололої кави й одночасно пробігаючи поглядом текст Маркового донесення.

— У Відні вона не тільки мешкала, але й працювала. Грала в опереті, — пояснив Марко. — Та, як я зрозумів, підробляла медіумом, дивуючи світське товариство своїми здібностями. А тут прем’єра, можна сказати, і повний провал! Не розумію, навіщо було влаштовувати цей дешевий трюк?

— Не всі ж зреагували так як ти, Марку! Ти ж сам написав у донесенні, що у кальяні, можливо, були наркотичні речовини. У такому стані легко повірити у правдивість усього побаченого… — справедливо зауважив Снігірів. — Або побачити те, чого не було. І цей Остапенко… Кажеш, веде себе, як засланець?

— Саме так… — погодився Швед. — Неприємний тип, хоч і вдає із себе душу компанії. Та й Микола Савович, директор театру, цікавий персонаж… Олеся Дмитрівна мені розповіла про нього дещо… Цікаві штрихи до його творчої біографії…

— Оце читаю… — пробурмотів Снігірів. — То Крамовський — содоміт?

— Не беруся стверджувати напевне, — насмішкувато мовив Швед, — але непогано було б дізнатися про початок його творчого шляху. Актриса Біличенко натякнула, що ця пристрасть за Савовичем тягнеться ще з Петербурга. Там до цієї схильності його навернув якийсь благодійник… У театрі про це, звісно, говорять пошепки, але Біличенко є усі підстави довіряти — вона знайома із Крамовським ще з Харкова…

— Оце інтересно, Марку… З огляду на таку обставину багато цікавого вимальовується…

— Так… — погодився Швед. — Наприклад, тепер самогубство Олексія Трегуба для мене набуває більш зрозумілих мотивів… Хлопець марив театром, але Крамовський його не хотів допустити навіть до прослуховування… Чому?

— Маєш на увазі, між ними могло відбутися… ееее… — потягнув Снігірів, — і Микола Савович прагнув продовження стосунків, а Трегуб відмовляв?

— Цілком можливо, — погодився Швед, — і тоді Крамовський міг поставити умову: або Трегуб продовжує бути його коханцем й отримує омріяну роботу в театрі, або Крамовський псує йому життя…

— Так, — погодився Снігірів. — Це може бути схоже на правду. Кому швидше повірять? Директору театру, заслуженому митцеві чи хлопцеві, якого через відсутність таланту Крамовський не прийняв у трупу?

— А могло бути навпаки, — продовжив Марко, — Олеся Дмитрівна натякнула, що Микола Савович сьогодні всіляко намагається приховати свої нахили, навіть завів собі для виду фальшиву коханку — Ольгу Татарінову. Олексій Трегуб міг щось дізнатися про петербурзьке минуле Савовича чи сам якось