Ерін Хантер - Вогонь і крига

повз Сонячні Скелі. Коли сонце торкнулося верхівок дерев, вони саме дісталися до табору.

Сіросмугове хутро трішки підсохло, але з вусів та хвоста досі звисали замерзлі краплі.

Вогнесерд першим увійшов крізь ялівцевий тунель. Він аж здригнувся, коли побачив Тигрокігтя, що сидів на терені біля входу, чекаючи на них.

Воєвода гостро глянув на Вогнесерда.

— Без свіжини? — прогарчав він. — А я ж думав, що ви сьогодні мали вчити новаків полювати. А ти, Сіросмуже, взагалі на потопельника схожий. Певно, в річку впав, не інакше.

Його ніздрі люто розширились, і він підвівся на повен зріст.

— Тільки не кажіть мені, що вас знову занесло на землі Річкового Клану!

Розділ 12

Вогнесерд підвів голову, збираючись заговорити, але Попелапка випередила його.

— То моя провина, Тигрокігтю, — вона сміливо глянула знизу вгору на величезного кота. — Ми полювали на замерзлому струмку біля тренувального гаю, біля глибокої стариці. Навіть там вода примерзла. Я послизнулася, і Сіросмуг побіг мені допомогти, але крига була ще тонка — вона проломилася під ним, і він упав у воду.

Тигрокіготь здивовано глянув у її ясні чисті очі, а вона правила своєї:

— Там дуже глибоко. Вогнесердові довелося його витягати.

Вогнесерд скорчився, пригадавши, як стояв, паралізований жахом, і спостерігав за Сіросмугом.

Тигрокіготь кивнув і перевів погляд на Сіросмуга.

— Ти б сходив до Жовтоіклої, поки не замерз на смерть, — воєвода Громового Клану підвівся і побрів геть, а Вогнесерд полегшено перевів подих.

Сіросмуг не вагався. Від тривалого гону до табору його зуби не стали менше цокотіти. Він чкурнув до кубла Жовтоіклої. Орляколап зиркнув на Попелапку й собі побрів до кубла, виснажено понуривши хвоста.

Вогнесерд теж глянув на свою ученицю.

— Ти що, нітрохи не боїшся Тигрокігтя? — здивовано запитав він.

— А маю боятися? — відповіла Попелапка. — Він великий вояк. Я захоплююсь ним.

«Звісно, чого їй боятися?» — подумав Вогнесерд.

— Ти дуже добре брешеш, — суворо прогарчав він, намагаючись бути схожим на наставника.

— Ну, зазвичай я так не роблю, — нявкнула Попелапка. — Просто подумала, що правда нас би не особливо порятувала.

Вогнесерд визнав за нею слушність. Поволі хитнув головою:

— Іди погрійся.

— Так, Вогнесерде! — Попелапка схилила голову, а тоді кинулась услід за Орляколапом.

Вогнесерд побрів до вояцького кубла. Його трохи стурбувало те, наскільки легко і невимушено вся ця історія про мокрого Сіросмуга злітала з язика Попелапки. А проте він вірив, що вона добра і чесна киця. Тоді подумав про Круколапа, ще одного доброго кота. Чи могла його історія про те, як Тигрокіготь убив Рудохвоста, бути просто історією, що злетіла з язика у мить напруги? Вогнесерд відігнав цю думку. Круколап був нажаханий, коли говорив із ним. Він сам, очевидно, вірив у свою розповідь. Що іще могло злякати його настільки, аби він покинув свій власний Клан?

Вогнесерд узяв кілька шматків свіжини і відніс їх до кропив’яного куща. Тоді всівся і почав замислено жувати мишку. Захват у голосі Попелапки, коли вона говорила про Тигрокігтя, трохи стурбував його. Здається, він єдиний підозрював, що воєвода не такий простий, яким здається. Ставлення Синьозірки до Тигрокігтя теж не змінилося. Вона виявляла до нього не менше довіри і поваги, ніж завжди. Охоплений розчаруванням, Вогнесерд відірвав іще шматочок від свіжини.

Гучне «Ачхи!» неподалік змусило його підвести голову. До нього прямував Сіросмуг.

— Як ти? — запитав Вогнесерд, коли друг наблизився, гостро пахнучи однією з трав’яних сумішей Жовтоіклої.

Сіросмуг бухнувся на землю і закашлявся.

— Я приберіг для тебе трохи їжі, — нявкнув Вогнесерд, підсуваючи другові жирненького дрозда і полівку.

— Жовтоікла наполягає, що мені доведеться сидіти в таборі. Каже, що в мене застуда, — хворо нявкнув Сіросмуг.

— Я не здивований. Чим вона тебе накачала?

— Роменом[2] і лавандою, — Сіросмуг влігся на землю і заходився гризти дрозда. — Мені цього вистачить, — промурмотів. — Я не дуже голодний.

Вогнесерд здивовано глянув на свого друга. Він ніяк не очікував почути цього від Сіросмуга.

— Упевнений? Там іще вдосталь.

Сіросмуг втупився у свого дрозда і не відповів.

— Упевнений? — повторив Вогнесерд.

— Що? — Сіросмуг перевів свій відсутній погляд на Вогнесерда. — А, так.

«Напевне, його лихоманить», — вирішив Вогнесерд, похитавши головою. Ну, принаймні він ще й досі тут завдяки цій киці з Річкового Клану.

* * *

Через кілька днів Вогнесерд, прокинувшись, побачив, що перший туман падолисту заповнив їхнє кубло. Вибравшись назовні, він заледве роздивився протилежний кінець галявини. Тоді почув чиїсь квапливі кроки — і ось із мряки вигулькнула Мишошубка.

— Тебе хоче бачити Тигрокіготь, — нявкнула вона.

— Гаразд, дякую, — відповів Вогнесерд.

Він сильно стривожився. Вчора він ходив на зустріч із Принцесою. Невже Тигрокіготь помітив?

— Що там? — пролунав позаду нього голос Сіросмуга.

Він всівся поруч із Вогнесердом, одночасно шморгаючи і позіхаючи.

— Тигрокіготь хоче мене бачити, — Вогнесерд глянув на свого друга. Він уже почав переживати за Сіросмуга, що мав би одужати. — А тобі треба спати. Ти вчора взагалі відпочивав?

— Наскільки встиг поміж кашлем і чханням, — поскаржився Сіросмуг.

— То чому ж ти не був у гнізді, коли я повернувся від… — Вогнесерд прикусив язика, похопившись, що вчорашнє пообіддя провів із Принцесою, — …новаків?

— Ти думаєш, мені тут як у Бога за пазухою? — Сіросмуг зазирнув до кубла. — Вояки швендяють туди-сюди цілісінький день! Я шукав собі тихішого куточка, та й усе.

Вогнесерда так і поривало запитати, де саме, але Сіросмуг заговорив перший:

— Цікаво, чого там хоче Тигрокіготь?

— От піду та дізнаюся, — прищулив вуха Вогнесерд.

Крізь туман він ледве розрізняв обриси Тигрокігтя та Білошторма, які сиділи під Високим Каменем. Коли Вогнесерд підійшов, вони урвали бесіду і Тигрокіготь повернувся до вояка.

— Час оцінити вміння Попелапки і Орляколапа, — прогарчав він.

— Уже? — не стримав здивування Вогнесерд. Новаки тренувалися ще зовсім небагато.

— Синьозірка хоче побачити, як просувається їхній вишкіл. Особливо враховуючи, що Сіросмуг зараз надто хворий, щоб тренувати Орляколапа. І якщо Орляколап відстає, вона має це знати, аби вчасно дати йому іншого наставника.

Вогнесерд роздратовано махнув хвостом. Сіросмуг, звісно ж, невдовзі одужає. І геть несправедливо буде передати його новака комусь іншому.

— Я щодня тренував Орляколапа разом із Попелапкою, — квапливо нявкнув він.

Тигрокіготь глянув на Білошторма і кивнув.

— Так, але це ти вперше пробуєш себе в ролі наставника. Тобі й так нелегко, а Громовий Клан потребує добре тренованих вояків.

«Так, знаю, я просто кицюня, а не кланонароджений вояк», — гірко подумав Вогнесерд. Він опустив погляд на свої лапи, відчуваючи образу. Ніхто не просив його брати до себе Орляколапа, а він викладався на повну з обома новаками.

Тигрокіготь повів далі:

— Відішли