Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

— хіба те, що вам відомо про всю цю справу більше, ніж мені, — промовив Коррідан. — Звідкіля ви знаєте, що машина належить Бредлі?

— Я порадився зі своєю спіритичною дошкою[15], — ущипливо сказав я.

— Зараз не час для жартів, — огризнувся він. — То звідкіля вам це відомо?

— Я бачив Френкі за кермом. І знаю, що він поплічник Бредлі.

— А вам не здається, що ви забагато знаєте? — буркнув Коррідан.

— А ви знайомі з Френкі? — запитав я.

— Ми вже віддавна хочемо притиснути його до стіни, однак він слизький тип — так само, як і лихий. Його підозрюють у кількох злочинах, але Бредлі завжди має залізне алібі.

— Як ви гадаєте, пішов би він на вбивство?

Коррідан знизав плечима.

— Він пішов би на все — аби добре заплатили.

Коли ми повертались до будинку, я запитав його, чи знайшов він якісь докази в квартирі Медж.

— Жодних, — озвався він.

— Ви хочете сказати, що зовсім нічого не знайшли? — перепитав я здивовано, пам’ятаючи ім’я Джейкобі, виведене на запорошеній підлозі.

— Нічого, — підтвердив він.

Раптом я дещо надумав: промчав повз Коррідана і стрілою влетів у помешкання Медж. Двоє детективів копирсалися в дальньому кінці кімнати, шукаючи відбитки пальців. Я влетів так стрімко, що вони запримітили мене аж біля шезлонга. Я перехилився через нього і глянув на підлогу. Пилюка була витерта, і написане на ній ім’я зникло. Я відразу ж подумав про Джуліуса Коула. Невже він заходив сюди, поки я чекав на Коррідана на ґанку?

Але в мене було не так багато часу для розмірковувань, бо в цю мить до кімнати ввійшов Коррідан, й обличчя його потемніло від гніву. Я відійшов від шезлонга, начебто оглядаючи кімнату.

— Що в біса ви собі дозволяєте? — люто гаркнув він. — Вам тут нічого робити. Ви починаєте мене втомлювати, Гармасе. Цьому слід покласти край. Чому ви тут?

Я вирішив не розказувати йому про ім’я, виведене на запорошеній підлозі. Принаймні поки не з’ясую все сам. І намагався набрати засоромленого вигляду, але мені це не дуже вдалося.

— Тут був кіт, — туманно сказав я. — І я подумав, чи він усе ще в кімнаті.

— Що в дідька має до цього всього кіт? — гаркнув Коррідан, пильно дивлячись на мене.

Я здвигнув плечима.

— Можливо, вбивця забрав його з собою. Це могла би бути хоч якась зачіпка, чи не так?

— То він його з собою не забрав, — буркнув Коррідан. — Той кіт зачинений у сусідній кімнаті. Є ще якісь блискучі здогади?

— Але ж я просто намагаюся вам допомогти. То як ви на те, щоб ми з вами завітали до Джуліуса Коула?

— Я сам до нього зайду, — процідив крізь зуби Коррідан. — А ви негайно забирайтеся звідси. І послухайте мене, Гармасе, попереджую вас востаннє: тримайтеся від усього цього подалі. Радійте, що я не звинувачую вас у вбивстві. Маю намір перевірити вашу розповідь, і якщо в ній щось не стикуватиметься, то я вас заарештую. Ви жахливо докучливі. Забирайтеся звідси!

— Якщо ви уважно прислухаєтеся, Коррідане, — сказав я, задкуючи до дверей, — то почуєте, як стукають від бігу мої коліна.

Розділ XI

У холі готелю «Савой», прямуючи до ліфта, я зустрів Фреда Ульмана, репортера відділу кримінальної хроніки газети «Морнінґ Мейл». Ми познайомилися з ним у Лондоні під час війни, і він дуже допоміг мені в підготовці статті про лондонський злочинний світ. Він зрадів мені не менше, ніж я йому.

— Нам саме час випити, — заявив він, коли ми поплескали один одного по плечах і пояснили, що робимо в готелі «Савой» в таку пізню годину. — Однак не хочу засиджуватися, бо в мене завтра важкий день: тож не будемо змагатися в тому, хто більше вип’є.

Я пообіцяв йому не робити цього, провів його в бар для гостей готелю, замовив віскі й зручно всівся.

Ульман анітрохи не змінився від часу нашої останньої зустрічі. Це був довготелесий чолов’яга з чималими мішками під очима. Був відомий як Фред Аллен[16] із Фліт-стріт[17].

Погомонівши трохи про минуле та поцікавившись спільними знайомими, я мимохідь запитав у нього, чи не говорить йому щось ім’я Джейкобі.

Побачив зачудування на його обличчі, й брови його здивовано поповзли угору.

— А чому ви питаєте? — поцікавився він. — Кілька місяців тому це ім’я було на сторінках усіх британських газет. Що ви до цього маєте?

Я відповів, що в мене є свій інтерес.

— Чув, як один чоловік в розмові згадав його ім’я. І я подумав, чи не пропустив, бува, чого.

— Не сказав би, що ви щось утратили, — озвався він. — Та справа тепер цілковито заглухла.

— Ну то розкажіть мені, — попросив я. — Навіть якщо все в минулому, я хотів би це знати.

— Гаразд, — відповів Ульман, відкидаючись у кріслі. — Усе це почалося, коли чільний театральний ділок, Герві Алленбі, вирішив зробити те, що робить більшість багатіїв — скупити діаманти та інші коштовності, побоюючись інфляції чи чогось такого. Він скуповував усе: каблучки, браслети, кольє, камені-солітери — словом, те, що легко можна було перевозити, — а коштувало воно чимало. Він зібрав колекцію вартістю у п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Позаяк він хотів мати швидкий доступ до колекції, то й тримав коштовності у своєму заміському будинку. Купівля усіх тих дорогоцінних каменів трималася в суворій таємниці впродовж чотирьох років, але приблизно три місяці тому таємниця стала відома — не встиг той багатій й оком змигнути, як колекцію викрали.

— Непогана здобич, — докинув я. Ім’я Герві Алленбі змусило мене нашорошити вуха. — А де стоїть той заміський будинок?

— У Лейкемі, графство Сассекс, неподалік Горшема, — пояснив Ульман. — Я їздив туди, коли висвітлював пограбування в газеті. Містечко маленьке, але вельми мальовниче, і будинок Алленбі — лише за пів милі від нього. Пограбування й справді було виконано дуже майстерно. Будинок нашпигований різноманітними захисними пристроями, ще й охороняється поліцейськими вівчарками, а сейф узагалі цілковито неприступний. Злочинець — неабиякий майстер своєї справи. Поліція одностайно визнала, що таку роботу могла виконати лише одна людина — чоловік на ім’я Джордж Джейкобі.

— Чи був він уже тоді відомий