Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Так стільки років минуло!

— А… — видихнув Андрюха. — Я вже подумав, недавно.

— Ну, для нового дільничного — не так уже й давно, — і він похмуро посміхнувся з власного жарту.

— То що ж такого особливого станеться в суботу вранці?

— Ярмарок! Та ви самі все побачите. Головне, о десятій п’ятнадцять будьте на центральній площі. Ні на хвилину пізніше!

Андрій кивнув. Що ж, до суботи він дотерпить. Видно, ситуація геть уже занедбана. Мимоволі уявив собі моторошний суд Лінча над колишнім дільничним… Як хлопцеві в поліцейській формі хтось накидає на голову зашморг, сплетений на кінці старої парашутної стропи, яку вкрав хтозна-хто і хтозна-коли, щоб прив’язувати корову… А той усе намагається щось довести оскаженілій юрбі, не розуміючи, що навіть не зможе закінчити думку, — бо вже кілька людей в адреналіновому угарі навалилося на вільний кінець, перекинутий через літеру «І» в написі «ПОЛІЦІЯ» на дашку…

Від парашутної стропи Андрюхині думки природно поповзли до чорного подовжувача на три розетки, що так реалістично зіграв роль у його недавньому сні, і в голові сама собою спалахнула суперечка зі слів «винен» і «не винен». Він знову подивився у вікно, намагаючись не слухати цей внутрішній діалог або принаймні не брати в ньому участі. Там так само понуро пливла зимова ніч. «Як тепер із цим жити…» — подумав Андрій.

— Про що замислилися? — нетактовно поцікавився Харитон, й Андрій мимоволі скривився.

— Та так… Ні про що…

У срібному світлі місяця по обличчю Чоловіка в Червоному пробігали тіні, немов ілюструючи лише одному йому відомі думки, що кружляли в кошлатій голові. Андрій схилився над торпедою, роздивляючись монети.

— А це ось — австралійський долар? Із пташкою ківі…

— Новозеландський.

— Можна глянути ближче?

Андрій намагався підштовхнути монету пальцем, не очікуючи заперечення, та Харитон на добрі секунди три відвернувся від дороги і дивився на нього дивним поглядом.

— Що? — не збагнув Андрій. — Не можна?

— Начхати тобі на монети.

Андрій розгублено підняв брови.

— Чому «начхати»?

— Бо в тебе макітра он просто плавиться! І думаю, твої думки максимально далеко від новозеландських доларів. Правда ж?

Андрюха стушувався від цього раптового переходу «на ти» і нетактовної спроби влізти йому в голову.

— Думаю, це вже точно не ваше діло…

Чоловік у Червоному незворушно потягнувся до лобового скла, закряхтів і ліг на кермо животом, геть-чисто відвернувшись від керування.

— Якщо вже й дивитися, то краще ось на цю… — пробурмотів він, силкуючись підчепити пальцем невеликий мідяк.

— Узагалі-то вам краще на дорогу дивитися…

— Не бзди, — незлостиво відтяв Харитон і, випроставшись, простягнув Андрієві мідну, завбільшки ледь меншу п’ятака, монету.

Андрій машинально взяв, хоч і не збирався.

— Грецький обол, — повідомив Харитон. — Давньогрецький.

Він помітно наголосив на першій частині слова.

— Якщо вже, як ви сказали, я чхати хотів на монети… — холодно почав Андрій, але Харитон його перебив.

— А ця — в тему! Саме до ваших думок, — він знову перейшов «на ви». — Греки клали такі в рот небіжчикам. Перед тим, як поховати.

Язик в Андрієвому роті моментально висох і прилип до піднебіння.

— А ви що… Думки читаєте? — він намагався сказати це знущально, але вийшло не дуже.

— Хто? Я? — Харитон з усмішкою поглянув на Андрія. — Можна і так сказати…

— І про що конкретно я думав, по-вашому?

Чоловік у Червоному гмикнув. Місячне світло прострілювало між верхівок дерев і осявало його лице якимсь демонічним світінням, надаючи рис мерця.

— Про смерть.

Андрюха смикнувся — майже так само сильно, як після сну, в якому Аліса стрибнула з табуретки.

— Не про свою, — заспокоїв його Харитон, але стало тільки гірше.

Андрій навіть не знайшов, що відповісти. А лише дурнувато витріщався на нього.

— Такий от обол клали небіжчику під язик, — безтурботно продовжив той. — Це була плата демонові, який перевозить мерців через річку Стікс. Зрозуміли? Плата за перевезення. До речі, не так уже й дорого, як на ті часи.

Монета і справді скидалася на старовинну — нерівна, вочевидь ручної чеканки, з товстими краями. З одного боку — профіль Афіни, з іншого на Андрія смішно вп’ялася сова…

— Між іншим, у ваших руках та сама монета, яку поклали в рота великому Олександрові Македонському, коли він, нарешті, спустив дух, — гордо повідомив він тоном неквапливого оповідача.

Андрій скептично форкнув. Любитель поточити ляси — ось він хто, цей Харитон… Видно, Валерка попередив, що Андрій допіру поховав маму. А може, і про Алісу розповів. Не ясно, якого чорта, звісно, але розповів. Ось він і меле, що попало — без особливого наміру і сенсу. На такого й ображатися не варто.

— До того ж утнув це той самий лікар, який отруїв його настоянкою білої чемериці, — задумливо продовжив Харитон. — М-та…

— То це історична реліквія! — Андрій щедро приправив свій тон сарказмом.

— Так і є, — незворушно запевнив він.

Обернувшись до Андрія, Чоловік у Червоному дочекався, коли той на нього подивиться, і додав:

— Особисто я й діставав.

Андрій силувано всміхнувся, показуючи, що оцінив жарт. Потім знову впився у вікно, на силуети дерев, що пролітали мимо. Ліс помітно порідшав, тепер дорога час до часу вибігала на відкритий простір, звиваючись між горбистими рівнинами.

— Дванадцять днів мучився, — якось зловтішно мовив Харитон. — Йому давали настоянку такими дозами, щоб помирав він повільно, і все скидалося на хворобу. Але була мить, коли Македонський цілком чітко зрозумів: це край… Хочте знати, що відбувається в такі хвилини?

— І що ж?

— Усвідомлення! — урочисто прорік Харитон, і подивився на Андрія з таким виглядом, ніби його відповідь була вичерпна.

— Усвідомлення чого?

— Усього! Того, хто ти є насправді. І вся принадність у тому, що нічого виправити вже не можна!

— Загалом Македонський — величний діяч свого часу. Що він мав усвідомити і виправити?

— А по-вашому, він мало накоїв? Чи ви вважаєте, не було потоків крові, що лилися у завойованих містах заради забави? Не було зґвалтованих жінок, грабунків, тортур, страт? Що там іще вважалося дотепним…

— Та харош уже! Тоді були інші часи. Не забувайте, до речі, що греки були язичники і вірили в Зевса. Тобто, за великим рахунком, — у грозу. А гроза нікого до милосердя й не закликала.

— «Пробач їм, бо не відають, що коять»?

— Точніше й не скажеш…

— Тобто, все погане люди чинять через незнання?

— Не все, звісно! — Андрій замислився. — Особливо в наш час…

— Тоді чому? Ось розкажіть авторитетно: чому люди коять злочини?

Харитон викинув цигарку і негайно закурив іншу — так квапливо, наче боявся, що за цим заняттям може проґавити відповідь.

— Із різних причин, — Андрій спохмурнів, намагаючись укласти суть кримінальної психології у стислу відповідь. — Комусь не додали любові… У когось дитяча травма… Комусь не пояснили… Одне слово, це ціла наука.

— Але передусім люди погані чи хороші?

— Ні те, ні те, — впевнено мовив Андрій. — Передусім люди — тварини. А тварини, як ми знаємо, прагнуть жерти. Володіти самкою, домінувати у зграї… Виживати. Єдина відмінність людини — неймовірно