Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

і за якийсь час зачинив двері до спальні, бо чути, як мама розмовляє на два різні голоси, було вкрай незвично.

Як правило, мамині подорожі тривали два-три дні, максимум тиждень. Та цього разу вона їхала на два тижні. Я відчував легкий біль у животі і знав: це мені вже бракувало мами. Я думав, чи бракуватиме їй мене: коли вона прокидатиметься там, дуже далеко, у своєму номері в готелі, чи буде мучитись думкою — а що зараз робить її синок?

Дні минали, і, незважаючи на відсутність мами, я міг би сказати, що літо було чудове.

Мама потелефонувала по міжміському зв’язку, слухавку зняв я, вона сказала: «Привіт, крихітко» і ще кілька подібних слів, — та я відчував, що вона квапиться завершити цю розмову, бо дзвінок був недешевий і говорити вона хотіла з татом. Їхня розмова тривала довго, і хоча тато не підвищував голосу, я відчував, що йому не подобається те, що він чує, — і через це я поквапився до вбиральні. Потім він пояснив мені, що мама вражена тим, що почула від сестри Ерри у Мюнхені.

Наступного дня нам потелефонувала й сама бабуся Ерра, і знову слухавку зняв я; хоча в її минулому копирсався не я, все ж почувався винним. Бабуся здивувалася, коли я сказав, що мама у від’їзді, і я зрозумів, що вона була не в курсі про свою сестру, тому швидко додав:

— Думаю, мама читає лекції.

— Посеред літа?! — здивувалася Ерра. — Не може бути, всі університети зараз зачинені.

— Хтозна, можливо, це десь у південній півкулі, — бовкнув я, прагнучи як похвалитися своїми знаннями, так і залишатись правдоподібним.

Ерра розсміялася.

— Що ж, добре! — сказала вона. — Може, влаштуємо пікнік наступної неділі, лише ми, вчотирьох?

Коли вона мовила «вчотирьох», я зрозумів, що нарешті зустріну її подружку, — а це буде чергова таємниця у довжелезному списку «обітів кумпанів» між мною і татом.

Увечері в суботу, повернувшись додому, тато приніс кілька пакетів із супермаркету, а в неділю весь ранок провів за підготовкою пікніка — та коли він почав складати все до кошика, небо пролилося дощем. І йшлося не про кілька крапель, не про нетривалу зливу, що залишає по собі осяйне блакитне небо, — ні, йшлося про справжній потоп. Дощ лив суцільним потоком з величезних густих хмар кольору сталі, що аж ніяк не квапилися ушиватись. Я був засмучений, адже було зрозуміло: сьогодні ніхто не розстилатиме обрус на галявині у Центральному парку, хоч як мені кортіло свята.

— Господь вирішив інакше... — сказав тато бабусі Еррі по телефону. Вона відповіла щось, чого я не чув, і тато відказав: — Геніально! За годину будемо під вашими дверима.

І, обернувшись до мене, він мовив:

— Пікнік влаштуємо на Бовері-стріт.

Поки дісталися туди, ми промокли до нитки. Бабуся Ерра та її подружка кинулися до нас із рушниками і терли нам голови мало не до запаморочення. Буря стала чи не найдраматичнішою подією того дня — свого роду драконом, який ревів і наскакував на наш пікнік, та нам вдалось уникнути його гострих кігтів. Жінки розстелили обрус посередині лофту й розставили паперові тарілки та пластикові куверти. Подружка Ерри була приземкуватою пані з темними очима й волоссям, приїхала вона з Мексики і звалась Мерседес — достоту як дороге авто. Вона потиснула мені руку і мовила:

— Рендалле, щаслива знайомству!

Здавалось, вона так і думає.

Бабуся Ерра виявилася сильнішою, ніж здавалося на перший погляд, — вона взяла мене на руки, підняла і обцілувала все обличчя, між поцілунками усміхнено розглядаючи мене. У неї були сині, мов сапфіри, очі зі зморшками довкола, які можна було бачити зблизька, а волосся було майже повністю сиве — лишалося тільки кілька білявих кучерів.

— Милий мій чоловічку! — сказала вона. — Давно не бачились, еге ж?

— Так, — погодився я.

Залишаючись у верхньому одязі, ми сіли довкола обруса, і мушу сказати, що, як на дам далеко за сорок, Ерра й Мерседес були значно гнучкішими за мого тата, якому до сорока ще було не близько; вже за кілька хвилин у нього щось заболіло і він пішов узяти подушку. Їжа була дуже смачна, атмосфера теж була незвична — через небо надворі, сіре, мов старовинний замок, і через дощ, який бив об вікна, мов дракон хвостом; ми ніби грали на сцені театру. Мерседес запалила дві свічки — атмосфера стала ще більш театральною, а коли ми завершили нашу вечерю, бабуся Ерра схилилася над свічками, щоб запалити сигару.

— Отже, — з хитрою посмішкою сказала вона, — моя донька розкошує десь у південній півкулі?

— Що, у південній півкулі?! — здивувався тато, а я почервонів і швидко зиркнув на нього, щоб він підтримав мою простодушну вигадку. — О, Рендалл трохи наплутав! Вона справді вирушила на південь. Він це хотів сказати. Але на південь Німеччини. Вона там проводить свої дослідження.

— Дослідження-шмашлідження, — пробурмотіла Ерра, зітхнувши. — Не впевнена, що вона там щось знайде...

Мерседес пирснула сміхом, але прикрила вуста рукою, бо я був з ними і не пасувало сміятися з моєї мами переді мною.

— Німеччина! — мовила Ерра. — Еге... Якби я знала, що вона так буде цим перейматися... Дивний фах, Ароне, ти так не вважаєш? Пхати свого носа в чуже життя...

— Ну, я не знаю, — відповів тато. — Мій фах іще гірший: я цуплю чужі долі для своїх персонажів. Наука до ситого черева не спішить...

— Тату, там же не так! — гукнув я, хоч і знав, що він сказав це навмисне.

— Ні, це різні речі, — заперечила бабуся Ерра. — Ти митець.

Примружившись від спіралі диму, що йшла від її сигари, вона підійшла до піаніно в кутку лофта.

— Рендалле, ходи сюди, — сказала Ерра (і я із задоволенням послухався її). — Пограємо разом?

— Але я не вмію грати, — відказав я.

Бабуся підняла мене, поставила на табурет і пригладила скуйовджене рушником волосся.

— Дозволь кажанові на плечі підказувати тобі... Ти повинен грати оці ноти, між басами... Тільки чорні клавіші, добре?.. і ніжно, дуже ніжно... Головне — слухай, що граєш, слухай, поки тобі не сподобається.

Тато й Мерседес в іншому кутку кімнати замовкли, і можна було б почути, якби пролетіла муха, — так кажуть. Я обережно й поволі шістьма пальцями тиснув на чорні клавіші. Бабуся Ерра стояла поруч, слухала й кивала головою. За мить вона загасила сигару, і я почув щось на кшталт булькотіння, яке виходило з її грудей; я грав далі, а вона відгукувалась на кожну з моїх