Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

нот своєю — то в лад, то ні, — ми ніби потроху просувалися лісом, ховаючись за деревами. Мої пальці поступово швидшали, її голос також, і все ж ми не відступали від правила «обережно», тому виходило щось типу чечітки в снігу.

Невдовзі я збагнув, що уривок доходить кінця, ми зупинились одночасно, і тато й Мерседес привітали нас гучними оплесками — але ніжно, вкрай ніжно, ледве чутно, через віщо ми всі розсміялися. Бабуся Ерра крутнула мене на табуреті і знову взяла на руки.

— Бачиш? — сказала вона. — Ти грав!

І вона перетнула кімнату, легко тримаючи мене на плечі.

— Ерро, здається, я впізнав кілька слів, — сказав тато. — Принаймні кілька складів... Ти часом не олюднюєш свій спів?

— Пхе, та я завжди була людиною! — широко усміхнувшись, відказала бабуся. — Утім, нині я справді іноді вставляю слова у спів — і це завдяки Мерседес. Бо вона — чаклунка. Знає магію слів.

— Правда? — звернувся я до Мерседес, поки бабуся Ерра саджала мене у фотель.

— Ну що ви! — відказала Мерседес. — Магія не в мені. І не в людях. Магія — в тому, що відбувається між людьми. І навчитися користуватися цим — радше питання самодисципліни.

— Це одна з найбільших моїх проблем, — похитав головою тато.

— Цить! — приклала палець до вуст Мерседес.

Запала тиша. І тоді тихим гортанним голосом вона додала:

— Часом достатньо заплющити очі й уважно вслухатися. Так виникають чари. Рендалле, ти готовий?

— Готовий.

— Добре. Тоді слухай. У твоїй голові є біла хмаринка, подібна до ватної кульки... Бачиш?

— Так.

— Чудово... А з хмаринки стирчить нитка, бачиш? Якщо обережно потягнеш за нитку, то з’явиться багато різнокольорових бантів, як на хвості летючого змія... Банти прив’язані одне до одного... Ці банти — слова... Тягни ще... обережно... дивися, що з’являється з іншого боку хмаринки!

Я розплющив очі, але Мерседес з усмішкою сказала:

— Ні, коли я кажу «дивись», це означає дивитися всередині себе, а для цього очі мають бути заплющені. Що ж, добре. Тепер буде магія. Образи будуть перепливати з мого мозку до твого. Ти бачитимеш усе, що я казатиму.

І вона продовжувала говорити, дуже тихо, роблячи великі паузи між словами:

— Ось... мертвий крук... Ось... фея з барвистими крильцями... Ось... тарілка з вівсянкою... Бачиш, Рендалле?

І я кивнув, бо дійсно бачив. Тиша була безконечною і глибокою, я з головою пірнув у неї, я бачив і нерухомого крука з одним оком, напіврозплющеним і ніби скляним, я бачив діадему, що мерехтіла на золотавих кучерях феї, я бачив пару, що піднімалася від тарілки з вівсянкою — таку тато іноді готував мені зимовими ранками, додаючи коричневий цукор, вершки, а іноді й родзинки, смачно виходило!

Коли я розплющив очі, всі троє дорослих дивились на мене і всміхались.

— Насправді, — нарешті мовила Мерседес, — таке відбувається весь час. Просто магію слід помічати.

— Ви поетеса? — запитав тато, і Мерседес розсміялася найпрекраснішим сміхом, який я коли-небудь чув, подібним до водограю з тисяч блискучих крапель чистої води.

— Ні, — відповіла вона, — лікарка. Практикую психотерапію образами.

Хоч я нічого й не зрозумів зі сказаного, проте мені здавалося, що бути пацієнтом Мерседес — приємно.

— Дивовижна демонстрація, — мовив тато, запалюючи цигарку (мама ні за що б такого не дозволила). — Але театр — зовсім інша матерія. Не можна написати п’єсу про мертвого крука, прекрасну фею або вівсянку. Треба придумати, як їх поєднати.

— Треба сказати, — втрутилася бабуся Ерра, — що чари Мерседес діють, тільки якщо говориш з нею однією мовою. Якби замість «мертвий крук» вона сказала іспанською «сuervo morto», Рендалл нічого б не побачив. Ось чому я віддаю перевагу чистому голосу: він зрозумілий усім. Мій спів абсолютно прозорий — правда, Рендалле?

— Не знаю, — щиро зізнався я. — Але він абсолютно прекрасний!

Вони розсміялися, бо я сказав «абсолютно», а це було не дитяче слово, хоча дорослі постійно користуються ним у нашій присутності.

— Дякую, серденько, — тихо сказала бабуся Ерра.

Після цього вони завели дорослу розмову про Президента Рейгана (тато презирливо називав його «актором із низькопробних фільмів»), який щойно відрядив військо до Бейрута. А я ліг на велику подушку на підлозі і став куняти, уявляючи себе Сонею, достоту як мама, — дорослі от-от мали полити мене чаєм, як у книжці... Зрештою я заснув, але майже одразу прокинувся від гучного сміху — на жаль, жарту я не почув, але бабуся Ерра голосно заявила, що її співу майже завжди акомпанує лютня. Тато й Мерседес здивовано перезирнулись: мовляв, що вона верзе?!

— Даруй, — сказав тато, — але я ніколи не бачив у твоєму ансамблі лютніста.

— Може, його й не видно, — усміхнулась Ерра, — але він є, і він єдиний, хто справді присутній...

Не знаю, сон то був чи яв і чи справді вона говорила про лютню, — на межі між уявним і явним слова часто спотворюються.

Під вечір ми розважалися йогою. Тато постійно падав, Мерседес вдалося підняти ноги вгору, але не виструнчити їх в одну лінію з тілом, у мене з кожним разом виходило краще, однак усіх обійшла бабуся Ерра. А я все думав: чи завжди її життя було таким радісним, чи вона зробила виняток з нагоди нашого чудового пікніка?

Того вечора, вже у ліжку, я намагався відтворити словесну магію Мерседес. Заплющивши очі, я шепотів: «Собака... кіт... тарілка...» — і так далі, але не спрацьовувало, слова мав промовляти хтось інший, тоді це будуть несподівані слова. Заскочити зненацька себе самого непросто. Лоскотати себе самого також непросто — це якось зауважив тато:

— Коли я лоскочу себе, то не сміюсь, але мені смішно, коли уявляю людей, які лоскочуть себе і не можуть розсміятися.

Мама знову нам потелефонувала. Спершу тато здавався радісним, та чим більше вони говорили, тим більше він похмурнів.

— Що?! — нарешті мовив тато.

Він слухав і кивав головою, хоч мама і не могла цього бачити.

— Українка?! Ти кажеш, вона українка?.. Авжеж, твоя правда. Вони весь час влаштовували погроми — так, ніби цим розважалися... Цікаві люди, несподівана розв’язка... Слухай, Седі, все це, звичайно, дуже захопливо, але я не з твоїми предками одружувався! Я тебе взяв за дружину, ТЕБЕ! І час від часу я хотів би бачити тебе поруч.

Минуло кілька хвилин, поки на іншому кінці дроту мама хмарою вивергала лайку, зрештою тато її урвав:

— ЧИКАГО?! А що там, у Чикаго?.. Та ти геть здуріла! Ти змінила фах? Ти що, приватний детектив?.. Ні, мене турбує не тривалість твоєї