Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

автомати. І тут знову міни. Цього разу вже жодних команд не треба було. Усе стадо дружно ломанулося в бліндаж. Я їм згори:

— Ви куди, це ж братська могила!

Але хрін ти їх із бліндажа виманиш. Майор як біг до бліндажа, то перечепився й впав біля шишаріка. Там і заліг. Коли притихло, командує:

— Бігом у машину!

Броненосці з бліндажа одне за одним стартонули як на стометрівку, і в будку з розгону! Із усією амуніцією! Вскакують у шишарік без пауз і на льоту пакуються. Як в тетрисі на максимальних швидкостях. У бригаді вантажилися в нього хвилин п’ятнадцять, насилу втовклися. А тут від команди вантажитися до старту машини минуло від сили десять секунд. Майор доганяє ззаду і кричить:

— Ну що, синки, сподобалась екскурсія на передок?»

Орлик: «Повертається з передка шишарік, із кабіни виходить майор, а з будки висипаються новобранці. Коли дивлюся, в одного губи трусяться і сльози на очах.

— Пачєму ви, таварісчь майор, нє сказалі, што па нас будут стрєлять?

— Ти ба, яка несподіванка! А коли сказати треба було? Коли призивали, у військкоматі, чи коли на війну приїхав?»

Давно ми вже так не веселилися, правду кажуть: «Хто в армії служив, той у цирку не сміється».

У Кривбаса три дні потім боліла відтоптана права нога. От слони.

Ціна

Бригадний психолог довго порівнював таблички та графіки, шаманив над анкетами і зрештою авторитетно заявив:

— На момент закінчення Дебальцівської кампанії стрес бійців, що вийшли з оточення і несли втрати, виявився меншим, чим у їхніх товаришів, що знаходилися у відносній безпеці за межами плацдарму і намагалися прийти на допомогу.

У дитсадку просто. Друг — це той, хто з тобою грається.

У дорослому житті складніше. Друг — це той, хто щось робить для тебе (пізнається в біді).

На війні навпаки. Друг — це той, для кого ти щось робиш. Бо війна — це дзеркало, яке постійно показує, що в тебе всередині. Тут дружба має чітко визначену ціну. Настільки високу, наскільки готовий сплатити за неї ти сам. Такий підхід спрощує відносини, скасовує взаєморозрахунки і підвищує самооцінку. А ще дає відчуття спокійної радості лише від того простого факту, що твої друзі є десь живі на цьому світі.

Мінування

Мінування перше.

Полем їде будка саперів, періодично зупиняється, з неї вивантажують ящики з протитанковими мінами. Сапери обережно кладуть кожну міну в правильний порядок, вкручують детонатор, знімають чеку і запускають механізм бойового взводу. Механізми трьох чи чотирьох мін деренчать, як прабабусин будильник. Порожні ящики повертають у будку.

Мінування десяте.

Край поля лежить купа порожніх ящиків із-під мін. Полем повільно їде будка, з неї подають міни з уже вкрученими детонаторами й зірваною чекою. Сапери, які йдуть слідом, просто опускають міни під ноги й запускають таймер взводу. Позаду них деренчить десяток мін.

Мінування двадцяте.

Край поля купа битих ящиків. Полем повільно їде самотня будка саперів. У будці починає деренчати міна, і її копняком виштовхують назовні по гладенькій підлозі. Міна гепається на землю в майже правильний рядочок і продовжує деренчати, як і кілька десятків її подружок. Збоку здається, що вони сердяться на саперів за неделікатне ставлення, а вояки мовчки тікають, як від сварливих баб на базарі.

Мінування N-не, невдале.

Виштовхнута з будки міна падає на ребро, підскакує на грудці і закочується прямо під колесо. Бах!!!!

Сапер — професія небезпечна. Дуже.

Добавка

На клапан прибуло поповнення. Із собою ні їжі не привезли, ні води. Бліндажів вільних нема, де житимуть — невідомо.

Сяк-так по одному, по двоє розіпхали їх по сусідніх бліндажах.

Кривбас варить вечерю. Підходить Ватаг:

— Треба хлопців погодувати.

— Я собі варю, і вам трохи. На всіх не вистачить.

— А що ж вони їстимуть?

— Хай беруть і варять. Продукти є.

— Ну, давай, хай сьогодні повечеряють із нами, а завтра вже самі готують.

— …

Прийшли воїни, посьорбали суп. Теоретично мала би прозвучати подяка, але вийшло по-іншому:

— А на друге що буде?

Кривбас завис так швидко, що не встиг навіть здивуватися. Зреагував Кузя:

— Бамбулєй по горбу лопатою…

Наш народ ніяк не звикне, що мама і бабуся вдома залишилися і турбуватися за них нікому. Складно декому без няньки…

Майстер-клас

На передову прибули мінометники-новобранці. Теорію знають, на полігонах стріляли непогано. Аби ще трохи бойового досвіду, ціни б їм не було. Командир мінометників домовився із сусідами-добровольцями про обмін досвідом і невеличке практичне заняття зі стрільби по справжньому противнику в бойовій обстановці.

Підходящий об’єкт для тренувань знайшовся швидко. Крайнім призначили ДОТ із ДШК за півтора кілометра від наших позицій у межах прямого бачення. Прибули «гуру»: Болгарин з напарником. Усі гуртом розгорнули «Васильок».

— Ви що, стріляти будете? — де не взялися розвідники.

— Та кинемо парочку мін.

— Мужики, пів години тому наші спостерігачі помітили між деревами неправильно замаскований сєпарський Урал. Координати вже розрахували, тут три кілометри усього. Накриєте?

– Із дорогою душею! Диктуйте. А спостерігачу на пост передайте, хай уважно дивиться і коректує вогонь.

Василька трохи повернули. Вкинули касету на чотири міни. Бах-бах-бах-БАХ! Чорний дим…

— Не знаю, чи в Урал, але кудись точно влучили.

— Ну ви й чорти! — вийшов на зв’язок спостерігач. — Дві міни влетіли просто в лобове скло. Снайпери!

Очі новобранців щасливо заблищали.

– І де той обіцяний ДОТ? — уже голосом господаря озвався Болгарин.

Міномет налаштували на настильну стрільбу й перша касета мін лягла поряд із ДОТом. Сєпари поховалися усередину й затихли. Поправочка. Друга касета. Ще ближче. Третя касета. Одна міна влітає просто в амбразуру ДОТу. Вибухнуло, наче від гаубичного снаряду.

— Боєкомплект здетонував, — відмітив розвідник, коли уламки бетонних блоків упали на землю в новій, трохи хаотичній композиції.

— Ага, помітна вийшла братська могила.

— Я думав, так лише в кіно буває.

— Класно бути мінометником, — переморгнулися новобранці.

— Класно москалів мочити. А чим, то вже не так важливо. У цій справі головне кількість.

Чайок

Хто хоч раз бував у поході та пив чай, заварений на вогні, добре пам’ятає цей тонкий аромат і особливий присмак.

Рецепт простий: відро води довести до кипіння, кинути жменю заварки (головне, щоб не в пакетиках) і відразу зняти. Хай кілька хвилин настоїться під кришкою, тоді додати цукру й можна пити.

Весь секрет у тому, що вода на вогнищі трохи «прокопчується» димком. Тому навіть найдорожчий чай, заварений вдома, програватиме дешевому, завареному на живому вогні. Це абсолютно різні