Олексій Мустафін - Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін

Зведене за його наказом місто перевершило за величчю і красою усі попередні столиці. Називали його Інь, або — на згадку про засновника династії — «велике місто Шан». Саме тому династію перших китайських володарів іноді іменують Шан, а іноді — Інь.Перша китайська держава і залежні від неї землі

Царський двір тепер не «мандрував» країною. Проте піднесення держави невдовзі змінилося занепадом. Перекази називають винуватцем дивакуватого царя Ді Сіня. Цей володар уславився неймовірною силою — казали, що він голіруч приборкував диких звірів. Та ще більше він був відомий божевільними примхами. Ді Сінь змусив оголосити його «небесним правителем», наказав збудувати вежу, вищу за хмари, пиячив, спостерігаючи, як слуги тонуть у виритих за його розпорядженням «винних озерах», вигадував усе нові й нові способи страти непокірних. У 1027 році до нашої ери цар вчергове збільшив податки і данину з підкорених племен. Роздратовані піддані повстали. Очолив повстання У-ван — ватажок племені чжоу. Допомагали У-вану і мешканці столиці. У вирішальній битві на рівнині Мує царське військо зазнало поразки і склало зброю, а володар з відчаю вкоротив собі віку. Повстанці захопили столицю. На престол звели сина Ді Сіня. Але коли той відмовився слухати переможців, його теж позбавили трону і безжально вбили. Родичів царя виселили до віддаленої землі, де вони працювали, як звичайні селяни, а може, навіть і як раби.

Бронзова сокира шанської доби (Музей Гіме)

3. Зміни у державному устрої. Країна опинилася під владою династії нащадків У-вана. Вони пристосували звичний для них племінний устрій для потреб державного управління. Оскільки нові володарі не почувалися впевнено серед підданих-китайців, вони спиралися насамперед на підтримку одноплемінників — чжоу, які становили їхнє військо. Колишня чжоуська знать перетворилася на панівну верству. Та й саму царську династію називали тепер іменем племені — Чжоу. Держава складалася не з міст, а з окремих володінь. На чолі кожного з них стояв намісник, призначений царем. Цим внутрішній лад нової держави відрізнявся від того, який існував за шанських володарів, і був чимось схожим на, здавалося б, далекі від Китаю племінні царства амореїв — хіба що влада чжоуських володарів була міцнішою.

Бронзова маска чжоуської доби (Музей Гіме)

Володарі з нової династії зробили висновки з помилок попередників, тож намагалися сподобатися своїм підданим. Були впорядковані податки, запроваджені тверді закони і визначені обов’язки чиновників. Уся земля в державі була оголошена власністю царя, який міг будь-якого часу забрати її у підданого, якщо той неналежним чином виконував свої обов’язки. Тимчасовою вважали й владу намісників, призначених володарем керувати окремими областями держави.

Усе це дозволило зміцнити царську владу, але тільки на певний час. Особиста відданість чиновників виявилася нетривкою. Намісники швидко почали поводитися як самостійні володарі. А столична знать — наполегливо обмежувати владу царів. Правителям це, звісно, не подобалося. Цар Лі-ван спробував звільнитися від нав’язливої «турботи» з боку вельмож і спертися на відданих йому особисто посадовців незнатного походження. За переказами, особливою довірою царя користувався якійсь чаклун, який шпигував за посадовцями та вишукував «зрадників». Всіх, на кого він вказував, одразу ж страчували. Знать була налякана, намісники взагалі намагалися не відвідувати столиці. Та й пересічні піддані остерігалися висловлювати свої думки вголос. Подейкували, що найобережніші лише обмінювалися між собою поглядами.

Вигнання Лі-вана. Малюнок XX ст.

Зрештою терпець підданих урвався. Знать підбурила до повстання мешканців столиці. 842 року до нашої ери Лі-ван разом із соратниками змушений був тікати до віддаленого намісництва, де до самої смерті жив під пильним наглядом своїх ворогів. А владу перебрали на себе найвищі посадовці, які керували державою спільно, без царя. Китайці називали такий державний лад гунхе, що з їхньої мови перекладається як «загальна згода» (це слово збереглося і в теперішній китайській — як визначення теперішнього державного устрою країни). Втім, панування знаті було нетривалим. За тринадцять років, коли Лі-ван помер у вигнанні, на престол звели його сина. Монархія була відновлена.

Про всевладдя володарів, втім, уже не йшлося. Коли онук Лі-вана Ю-ван, одружений на доньці одного з намісників, кинув дружину та зробив царицею свою рабиню і коханку, намісники змовилися між собою і під час війни з сусідніми племенами просто кинули володаря напризволяще. Цар загинув, а його наступником змовники проголосили сина Ю-вана та його першої дружини. Столицю держави 771 року до нашої ери перенесли подалі від кордонів — на схід. Царську династію тепер називали Східним Чжоу (а попередніх правителів — відповідно — династією Західного Чжоу). Щоправда, влада царів вже не поширювалася далі столиці. Намісники один за одним проголошували себе самостійними володарями, і за кілька десятиліть Китай остаточно розпався на кілька держав, які, до того ж, постійно воювали між собою.

Написання слова «гунхе» сучасною китайською

4. Китайське письмо. Мешканці різних китайських держав розмовляли різними мовами та говірками. Зрозуміти одне одного вони могли лише завдяки спільній писемності. Адже її знаки позначали не звуки чи склади, а цілі слова.

Зразок напису на бронзовому посуді доби Шан Зразок напису на бронзовому посуді доби Чжоу

Спочатку китайське письмо було малюнковим, але згодом знаки були спрощені. За єгипетським зразком їх також називають ієрогліфами. Загалом китайських ієрогліфів нараховують близько 50 тисяч. І хоча для повсякденного спілкування знати їх усі не обов’язково, для того, щоб навчитися читати і писати без помилок, потрібні були довгі роки. Тому освічені люди в Китаї здавна користувалися особливою повагою, а робота вчителя була однією з найшанованіших.

Розвиток знаків китайського письма

Писали китайці пензликами або паличками на шовку або ж на смужках бамбуку — трави з високими і водночас твердими стеблами. Окремі смужки зшивали між собою, і таким чином утворювався сувій або книжка. Вміння гарно писати — каліграфію — китайці й досі вважають справжнім мистецтвом, таким як малярство чи складання віршів.

5. Китайські мудреці. Постійні війни між китайськими державами, що спалахували з найбезглуздіших приводів, але призводили до загибелі тисяч мирних мешканців і численних руйнувань, змушували освічених людей замислюватися над недосконалістю тогочасного світу і шукати шляхів до справедливого життя. За порадою вони зверталися до мудреців, найвідомішими