Олена Гуйда - Непокірний трофей, Олена Гуйда

Розділ 16

Пугач зірвавшись з гілки, описав коло над місцем сутички.

Кнут роздавав вказівки, воїни зібрані і злі після несподіваного нападу кинулися на пошуки втікачки.

Городяни, перечекали побоїще і кинулись на допомогу своєму новому правителю, вже підігнали віз.

І тільки Снігова відьма не поспішаючи йшла по вулиці, ледь стримуючи задоволену посмішку. Загальна метушня, гамір і розгубленість її не чіпали зовсім.

Тихий свист, і сова, немов побачивши господиню, спланувала їй на руку.

– Я так розумію, що все вийшло так, як вони планували? – запитала Етхельда у птаха, і очі її спалахнули блакитним. – Я не здивована!

Більш того, вона хотіла, щоб Торем зрозумів, який він дурень.

Маленька дівчинка, випадково пробігаючи повз, скрикнула і розплакалася, але відьма лише нагородила її бридливим поглядом, прямуючи до свого володаря. Як же ці зніжені південці її дратували.

Хельду взагалі останнім часом все дратувало. Принцеса, з допомогою якої Вигнанець хотів взяти королівство малою кров'ю. Кнут, що оберігав її і навіть не підпускав відьму до покоїв элохорійки. І Торем... Найбільше Торем. Не цього вона від нього чекала. Зовсім не цього.

Вона не розуміла всіх цих людей, як і не розуміла прагнення Торема осісти і задовольнятися малим. Не розуміла, як можна не хотіти битви. Відмовитися від цього запаморочливого, бурлячого у венах азарту, коли співає сталь і повітря насичене запахом крові.

І ось він поплатився за свою легковажність і небажання просуватися вглиб материка, розширювати володіння і здобувати нові багатства.

Якби він поводився інакше, якби прислухався – відьма б попередила його, запобігла нападові. А так... він пожинав те, що сіяв.

Пугач показував їй, що воїни, без єдиної нашивки на мундирі, пробралися в місто. Схоже, вони збиралися пробратися і в палац – ці люди знали більше, ніж захожі чужинці. А прогулянки ватажка воїнів з півночі спростили їм завдання до смішного.

Що ж. Того хто не розуміє слів – вчать різки.

– Розступіться, – гаркнула Етхельда, наближаючись до натовпу, що зібрався та гув у вузькому провулку.

І цього виявилося достатньо, щоб містяни і воїни, які прибули з фортеці, розступилися, пропускаючи її до Торему.

Кожен крок Снігової відьми супроводжувався тихим постукуванням кістяних камінчиків-рун в мішечку на поясі, шевелінням тонких білосніжних кісок, так схожих на змійок.

Вона зачаровувала, немов поглинаючи голоси, звуки, рух. Немов напускала чарів на всіх навколо однією своєю присутністю. І ім'я цього чаклунства було – страх. Тваринний страх загнаної жертви.

– Якого троля, Хельда? – вигукнув Кнут, напустившись на відьму. В його голосі виразно чувся гнів, безсилля, відчай. – Де тебе носило, коли ти ще могла допомогти?

Хельда тільки кинула на нього погляд, повний презирства й огиди, і підкинуло в повітря птицю, відпускаючи її в небо:

– Валялась в ліжку з гарненьким місцевим хлопчиною. Або навіть з парочкою. Хто їх рахує? – процідила вона крізь зуби і різко додала: – Відійди, ти мені заважаєш, Кнут!

– Що толку вже?! Він мертвий! Мертвий, ти проклята відьма.

Етхельда скривилася, можна подумати, що це вона вбила Торема.

Снігова відьма наблизилася до повелителя, який лежав на ношах. Блідий, без жодної ознаки життя. Пробиті стрілою груди не піднімалися, і навіть судоми вже не проходили по тілу. Темна кров забарвила бруківку.

Відьма вже повірила в нього одного разу. Чи заслужив він її подарунка? Оправдав тих надій, що вона на нього покладала?

У будь-якому випадку, він вартий того, щоб дати йому шанс.

– У фортецю його зараз же, - скомандувала Етхельда, сама швидким кроком слідуючи за підігнаним возом. – Кнут, що з нападниками?

Рудий друг Торема покосився на відьму, але все ж, хоч і знехотя, відповів.

– Двоє взяті в полон, інші перебиті. Принцеса зникла.

– Плювати я хотіла на цю елохорійскую суку, – скривилася Хельда. – Звели стратити бранців та вибери кілька городян. Нехай всі бачать, чим загрожують напади на нас...

– Ні! – хитнув головою Кнут. – Ти захлинешся від своєї злості і темряви, що пожерла твою душу багато років тому. Ти тільки шкодила завжди Торему...

– Я завжди його рятувала, Кнут. Завжди, – протягла відьма у відповідь.

Кнут хотів ще щось сказати, але ворота відчинилися, впускаючи воїнів у фортецю. Почулися викрики, лайка. Але Хельда вже не звертала уваги на оточуючих.

– Поверніть його на бік, – скомандувала вона двом завмерлим в розгубленості воїнам, скочивши на віз, ледве ворота знову закрилися, відрізаючи їх від міста.

І воїни миттю кинулися виконувати її наказ.

Хельда взялася за древко і з силою штовхнула стрілу, щоб наконечник вийшов на спині, вміло направляючи його між ребрами. Хтось скрикнув, комусь стало погано. Схоже, служницям, котрі вискочили в двір подивитися, що там сталося такого. Але відьма не звертала уваги на присутніх людей. Вона різко обламала наконечник і висмикнула стрілу з грудей.

Мить, рану охопило блакитне сяйво. Повіяло чимось морозним, північним, як льодовики в рідному Алерні. І Хельда не змогла стримати зітхання, відчуваючи ниючий смуток у грудях. Там все було простіше. Набагато простіше...

Але смуток був вмить забутий. Бо в наступну мить відьма не почула, швидше відчула, як стислося і знову погнало по венах кров серце Торема. Поштовх за поштовхом, удар за ударом. І слідом його повіки здригнулися.

Мить і Вигнанець відкрив очі, кілька миттєвостей дивився в небо, немов намагався прийти в себе. А після різко піднявся.

- Де принцеса?  - перше, що він запитав.  Голос його був хрипким, якимось чужим і надтріснутим.

 Він відчував слабкість і дикий голод.

 - Втекла твоя повія, - зневажливо відповіла Хельда.

 - Знайти, - гаркнув Торем, застиглим воїнам.  І тільки після цього піднявся на ноги.  - Повернути живою і неушкодженою.

 Обличчя Етхельди спотворилося від люті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍