Ельма Кіраз - Танго наосліп, Ельма Кіраз

— Ти сама зрозумієш, що ти маєш усвідомити, люба. Більше я не хочу про це чути жодного слова.

— І не почуєш. Хіба ж я не розумію? Ти вирішив мене просто спекатись. І знайшов першу-ліпшу жертву. Але я доведу тобі, що ти помиляєшся. Бувай! — я вже зібралась вийти з дому, але тато знов заговорив.

— Я запрошую вас із Серафимом завтра на вечерю. Мусите прийти.

— Подума…ємо, — фиркнула і вийшовши з будинку, попрямувала до свого авто. Всю дорогу думала лише про те, що тато хоче від мене. Для чого затіяв це все. Не можу повірити, що він просто так вирішив віддати мене заміж. Хоча, він сам казав, що з цього для нього є вигода. Ненавиджу, коли зі мною відбувається те, чого я не контролюю. Коли я зайшла до квартири, то голосно гримнула дверима, не очікувала, що знову раптово опинюсь не сама.

— Ти хочеш вставляти нові двері? — по-діловому спитав Серафим, сидячи у вітальні, переглядаючи якісь свої папери, і щось набирав у ноутбуці. Він був одягнений у свій домашній одяг, а волосся здавалося навіть не розчесаним, ніби щойно встав. Хоча його вже вранці точно не було вдома.

— Що ти робиш? — я проігнорувала його запитання і кинувши ключі на комод у коридорі, сіла поряд з ним на диван.

— Вивчаю справу. Розлучення, розподіл майна, аліменти. Весело, правда?

— Дуже, — я вдавано посміхнулась, — колись, напевно, і нас таке чекатиме. Сподіваюсь, без аліментів.

— Надто песимістично, люба, надто песимістично.

— Ти навіть такі слова вмієш казати? — я видала істеричний смішок, — вчора, мені здалось, песимістом був ти.

— У кожного може бути поганий настрій. Я теж людина.

— Дуже сумніваюсь.

— Що це у тебе? — він кивнув на мої руки, що тримали пакет із маскою.

— Нічого, — я трохи зашарілась, — деякі речі забрала з дому. До речі, а ти ж навіть не запитав, де я була? Тобі взагалі байдуже на мене?

— Ну ти ж не маленька дівчинка, сумніваюсь, що за тебе варто хвилюватися. Хоча… з твоїм характером…

— Досить, — я стала на рівні ноги, — ти абсолютно нічого про мене не знаєш, щоб робити такі висновки! — я ображено фиркнула і попрямувала до спальні, щоб сховати маску. Відкривши шафу, я поклала її на поличку поряд з косметикою. Вона дуже вдало туди вписалась, ще й маючи на собі шматки дзеркала, буде кращий вид для того, щоб фарбуватися. Перевдягнувшись, я вийшла до вітальні і почула надто приємний аромат.

— Іди вечеряти, — Серафим з‘явився переді мною з тарілкою. Він знову сів за свої папери.

— Не зрозуміла. Це ти приготував? 

— Ну так. Не кулінарний шедевр, звісно, але їсти можна.

Я акуратно пройшла до кухні і побачила там просто зварені макарони, якийсь томатний соус і овочевий салат. Проте запах соусу був просто неймовірний.

— А це точно можна їсти? Ти нічого не підсипав сюди?

— Якби я хотів тебе вбити, то уже б давно це зробив. Приводів було більш ніж достатньо. 

Я закотила очі, проте промовчала. Взявши собі невелику порцію їжі, сіла в кухні за стіл. Проте зрозуміла, що це надто нудно, тому зі своєю тарілкою також пішла у вітальню.

— Я ж не заважатиму тобі, правда? — я натягнуто посміхнулась і ввімкнула телевізор. Там якраз показували якийсь фільм. Я одразу зрозуміла, що вже його бачила, проте це було навіть і краще. Вечеря вийшла навіть дуже смачною і зле від неї мені не ставало. Серафим спочатку намагався бути спокійним, але потім таки не витримав.

— Ти можеш вимкнути цей відвертий жах? Неможливо слухати. А мені треба працювати.

— Чому? Хороший фільм, — я знизила плечима.

— Будь ласка. Хоч раз просто послухай.

— Ні, — я хитро посміхнулась і продовжила їсти, дивлячись фільм. Потім ще й зробила голосніше.

— Це вже неможливо, — Серафим вихопив у мене пульт і вимкнув телевізор.

— Що ти робиш? — заверещала я, — якщо тобі щось не підходить, у нас є ще кухня і спальня. Там є купа місця для твоїх справ.

— Навчись, будь ласка, поважати інших. Я займаюся серйозною справою, а ти просто б‘єш байдики.

— Віддай мені пульт! — прошипіла і намагалась вихопити його з рук хлопця. Але в цей момент втратила рівновагу і моя тарілка з їжею благополучно впала на підлогу. Добре, що там хоч не було килима.

— Чому я не здивований, — Серафим прикрив очі.

— Чому я не здивований, чому я не здивований, — я перекривила його і встала з дивану, щоб прибрати.

— Не чіпай, бо ще поріжешся, впевнений, ти це можеш, — він також підвівся і відіпхав мене вбік.

— Ні, відійди, я сама це все приберу, — я присіла і почала збирати уламки тарілки.

— Я сказав не чіпай, — він теж сів поряд і в момент, коли він нахилився, я повернула голову, то ж ми доволі сильно стукнулися головами.

— Ай, — я потерла чоло рукою і сіла на підлогу.

— Що ж ти за людина, Еріко? Чому ти вічно притягуєш до себе неприємності?

— Найбільша неприємність, яка вчепилась до мене — це ти, — ображено сказала.

— Дай я гляну, — він провів пальцями по моєму чолі, щось там роздивляючись. Я ж просто спостерігала за виразом його обличчя, особливо за очима. Зараз вони були якісь по-особливому темні. Він помітив, що я дивлюсь на нього, тому перевів погляд на мої очі. Рука ж його так і продовжувала бути на моєму обличчі. Пройшло лише декілька секунд, а за відчуттями, наче вічність. Не розумію, що змусило мене навіть не рухатись і не кліпати.

— І що там? — врешті прошепотіла я.

— Де? — нахмурившись, запитав Серафим і опустив свої пальці на мою щоку.

— На…чолі. Буде ґуля? — я продовжувала шепотіти.

— Не думаю, — різко відповів він і підвівся на ноги, — але треба прикласти холодне. Зараз, — він пішов до кухні, а я ж продовжила так і сидіти на підозі, проводячи його поглядом. Чи це мені здалося, чи в його очах я не бачила жодної неприязні.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно